Свято-Троїцький собор у Новомосковську або "Троїцький козачий собор " (Дерев'яне зодчество)

Зображення користувача dombrovskii_a.
  • Теги:
    • Церковь,
    • Деревянное зодчество,
    • Больше 100 лет,
    • Культові споруди

Оцінка: +108 / 23 учасники / 11 рекомендації / (+0) (-0) якість

  • УкраїнаДніпропетровська областьНовомосковськ
Опис

Свято-Троїцький собор у Новомосковську або "Троїцький козачий собор " (Дерев'яне зодчество)

«Все відійшло, зостався лише оцей довершений архітектурний витвір, оця симфонія пластики… Ох, важко буде встояти собору!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?»

Олесь Гончар, «Собор»

Мова піде про знаменитий дерев’яний Троїцький собор ХVІІІ століття у Новомосковську Дніпропетровської області, увінчаний дев’ятьма маківками. Почувши цю назву, кожен згадає роман Олеся Гончара «Собор», де змальовано цей шедевр національного зодчества як породжену самою українською землею живу істоту. Герой роману Микола Баглай розумів мову собору. Його оповіді про козацьку минувшину западали юнакові в самісіньку душу, собор пробуджував і звеличував її своєю пишною чарівною красою. А коли одного разу орда п’яних молодиків уночі вдерлася до храму і влаштувала там дику оргію, Микола без роздумів кинувся на пакосників. Отримавши п’ять ножових ран, він чудом вижив, але захистив від наруги й святиню, і собор своєї душі.

Постраждав, але не зломився й автор роману «Собор». Написаний у 1968 році й спрямований проти людського безпам’ятства, твір Олеся Гончара майже двадцять застійних літ паплюжили або замовчували. Він і сьогодні не втратив своєї значущості, а громадянський подвиг письменника-патріота, що кинув виклик пануючій бездуховності, як і подвиг його героя, варті наслідування.

Козацьке бароко добарокової доби

Найвидатнішому пам’ятнику козацькій вольниці - Троїцькому собору в Новомосковську виповнилося 230 років. Запорізькі лицарі почали будувати його ще у 1773 році, за два роки до зруйнування Катериною ІІ їхньої Січі, а завершили через п’ять літ. Добре знав історію Дмитро Яворницький, образ якого ввів у свій роман Олесь Гончар. Там докладно змальовано епізод, коли вчений, ризикуючи життям, вигнав із собору махновців, змусив їх поскидати перед ним баранячі шапки і прочитав невігласам лекцію. Варто процитувати слова, які вклав романіст в уста шанувальника козаччини:

«Раніше, ще у княжі часи, собори будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на честь прощання зі зброєю, із Січчю. Тоді закладали його, коли цариця-сука Січ розорила. Полюбовник її Потьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавшись, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж - хоч вели нас на сустави рубати! - натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами…»

 

 

Задумавши будівництво, козаки зібралися на раду й заслухали чудового майстра із Нової Водолаги Якима Погрібняка. Деякі дослідники безпідставно називають його самоуком, хоч це був досвідчений архітектор, що чудово знав і класичне, й народне зодчество. До появи у Новоселиці, як тоді ще називався Новомосковськ, майстер звів не один дерев’яний храм на рідній Слобожанщині, зокрема, у Мерефі, де народився кошовий отаман Іван Сірко. Погрібняк запропонував учасникам ради кілька проектів, але січовикам найбільше припав до душі величний собор із дев’ятьма верхами, увінчаними банями з хрестами. Зводили храм не за кресленнями, а за макетом заввишки аршин із четвертю, який народний умілець виготовив із кураги, її українці ще називають оситнягом.

Споруджували собор із вікових дубів, якими тоді було багате узбережжя Самари. Стругані чотиригранні балки скріплювали дубовими тиблями або нагелями, а не залізними цвяхами. І не тому, що негоже у храмі Спасителя, розіп’ятого на хресті й прибитого до нього цвяхами, кріпити дерево залізом, а тому, що воно швидко піддається корозії, а через це конструкції слабнуть. Виростаючи, собор усе більше вражав усіх грандіозною монументальністю та вишуканою стрімкістю й легкістю форм. Яким Погрібняк поєднав конструктивний принцип візантійського зодчества із прийомами рельєфного виділення вигадливих і пишних об’ємів, як це впродовж віків практикувалося у нашій народній архітектурі. Цей стиль чомусь називають українським бароко, хоч зароджувався й розвивався він, коли про європейське бароко ще нічого не знали, бо його просто не існувало.

Усіляких таємниць і загадок собор таїть у собі чимало. Особливий подив викликають в усіх дев’ять чотириярусних башт. Вони поставлені по три в лінію, разом утворюючи трикутник. Середні башти в рядах вищі за бокові, а головна з них ще вища. Зодчий так урівноважив їх, що вони самі служать опорою одна одній. Ніяких колон чи підпірок башти не мають. Колись дніпропетровський вчений, письменник і художник Віталій Старченко писав: «Гармонійне сходження верхів собору в небесний простір підкреслюється зваженою динамікою форм кожної ступені верхів, трактованих у стилі козацького бароко… Це створює безподібний ефект патетичної ритміки, яка асоціюється із упевненими мажорними ритмами козацького маршу… Можливо, саме ця асоціація і є головним секретом, таємницею магічного впливу…»

А далі йшлося про те, що не менш хвилюючою таємницею є геніальне моделювання замкненого простору, що охоплює людину в інтер’єрі храму. Світлі площини стін, які у стрімкому злеті перетинаються, створюють атмосферу величного спокою та умиротвореності, божественного відсторонення від мирської марноти… Зсередини храм здається більшим і вищим, ніж насправді, бо має в інтер’єрі лише чотири опори. Духовному піднесенню відвідувачів сприяє відкритий аж до верхівки пірамідальний простір центральної бані, спрямовуючи дух і молитви парафіян угору, до неба. Містично-загадковим є й те, як Якову Погрібнякові вдалося при незначній кількості віконних отворів спрямувати потоки денного світла таким чином, щоби досягнути рівномірного м’якого освітлення усього собору.

Секрети й загадки Троїцького собору вже здавна бентежать уяву вчених, архітекторів, митців. У 70-х роках ХІХ століття історик Г.Надхін писав: «Новомосковський собор - проста теслярська робота, достоїнство її у незвичайній вишуканості обрисів і в сміливій до дерзновення постановці. Український зодчий не придав своєму храму ніяких зовнішніх прикрас, та його величний монументальний дев’ятикупольний силует посперечається красою малюнка з багатьма знаменитими храмами». Це особливо відчувають майстри пензля, яких приваблює собор як одна з найвизначніших архітектурних перлин світу.

Знав справжню ціну художнього витвору наших пращурів і О.Гончар, який уклав у вуста головного героя такі слова: «У цьому творінні поєдналося все, гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія. В отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу. Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал… Нас не буде, а дев’ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!.. такий витвір належить не тобі, не мені, точніше, не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети!..» До цього залишається лише додати, що Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО) внесла Троїцький собор у Новомосковську до світових пам’ятників зодчества.

Наперекір часу і людському невігластву

Яків Погрібняк, біографія якого ще й досі не вивчена, будував свої дерев’яні храми так, щоб вони якомога довше слугували людям. У моїй рідній Мерефі його п’ятиверхова церква простояла більш як півтора століття і загинула під час пожежі. Троїцький собор, на щастя, пережив революції і війни, боротьбу із «релігійним дурманом» комуністичних «юшкоїдів» (за визначенням О.Гончара). Та нічого немає вічного, старіє і метал, а не те що деревина.

У зв’язку з тим, що собор став ветхим, у травні 1887 року було прийнято рішення «перекласти й пересипати» його. Спеціально створений громадський комітет зібрав від «доброхотних людей» 11545 карбованців пожертв, відібрав за конкурсом кращих зодчих, майстрів, художників із Петербурга, Москви, Катеринослава, Полтави, Харкова. У жовтні того ж року собор розкотили. При розбиранні зробили заміри кожної деталі, пронумерували їх. Та виявилося, що дубові колоди, особливо у нижній частині, майже повністю зітліли і «пересипкою» обмежитися неможливо. Було вирішено цього разу використати смолисту деревину сосни. Ліс закупили у північних районах Росії й плотами доставили по Дніпру. Та на основу храму знову пішли дубові обаполи. Архітектор перебудови Харненський (за іншими даними, Харманський) наполіг, аби собор мав цегляний підмурок. У нього вклали 50 тисяч цеглин-«залізняка». Побутує легенда, що нібито при складанні собору запрошені будівельники виявили повну безпорадність, тоді за діло взявся народний умілець із Полтавщини Олексій Пахучий і довів справу до кінця.

З тих пір оновлений пам’ятник архітектури пережив ще одне століття. Зберігали його не найкращим чином, і це позначилося на стані споруди. Ще у 1965 році фахівці Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту дійшли висновку, що «деревина, з якої зведено собор, в результаті діяльності грибків та жучків втратила свою механічну міцність. Несучі конструкції у такому стані, що не виключена можливість обвалу споруди».

Та спливали роки, а радикальних заходів для порятунку пам’ятника не вживалося. Сяк-так причепурили собор робітники Чернівецького реставраційного комбінату. Працювали вони без усвідомлення, яку історичну й культурну цінність становить доручений їхній опіці об’єкт. Роботи виконувалися вкрай незадовільно. Проігнорували горе-реставратори й розпорядження комісії ГоловАПУ Держбуду УРСР від 30 червня 1970 року почистити стіни від чотиришарового масляного покриття, яке не дає можливості дихати деревині і сприяє розвитку грибків. Замість цього працівники комбінату пофарбували стіни ще й водоемульсійною фарбою, яка невдовзі поздувалася. Отака була ця косметична реставрація.

Ще одну подібну реставрацію пережив пам’ятник напередодні Олімпіади-80. Тоді знову вдалися до фарбування, а ще було полагоджено покрівлю й покрито сусальним золотом хрести на банях собору та дзвіниці. Через два роки після олімпіади від фарбування й сліду не лишилося, то ж на кошти, зібрані від прихожан приходу, його виконали знову.

За радянських часів собор зазнав чимало наруги: у приміщенні храму зберігали комбікорми. Лише у 1988 році у соборі було відновлено богослужіння. Та він уже такий ветхий, що сюди вже навіть боязко заходити. Тримається він тільки з Божої ласки, та ще геніальний винахід зодчого Якима Погрібняка не дозволяє споруді розвалитися.

Рятуйте нашу національну святиню!

Цей заклик уже не перший рік лунає у засобах масової інформації Новомосковська та Дніпропетровська. Велику добірку матеріалів про збереження Троїцького собору свого часу зібрала директор Новомосковського краєзнавчого музею імені Петра Калнишевського Надія Тубольцевапи і направила керівництву міськради.

Влада Новомосковська висловила бажання рятувати собор, тут відкрито банківський рахунок для збирання коштів. Тож важкий адміністративний віз таки зрушив із мертвої точки.

А тим часом місцеві історики, краєзнавці, активісти товариства охорони пам’яток історії й культури, діячі культури та публіцисти висловлюють безліч конкретних пропозицій відносно того, що і як слід зробити. Розглянемо найбільш аргументовані з них. Чимало людей дотримуються думки, що необхідно в першу чергу здійснити всебічну перевірку стану дерев’яного зрубу собору, залучивши до цього найавторитетніших фахівців країни. Потім на основі результатів досліджень розробити проект повторної перебудови пам’ятника.

З цим важко не погодитися, але… З гіркого досвіду ми всі знаємо, що такі дослідження й розробка документації, необхідної для реставрації, у нас тривають роками. Чи витримає ще й таке випробування собор? Люди з тривогою повідомляють, що його бані все більше хиляться. А якось настоятель собору отець Володимир у репортажі на телеканалі «Інтер» сповістив, що собор швидко осідає, його вінцева частина буквально валиться, споруда вже має нахил у 20 градусів! Нахилилася й знаходиться під загрозою обвалення й дзвіниця, споруджена у 1887 році. Не треба бути інженером чи зодчим, щоб зрозуміти, що будь-яке зволікання з порятунком святині може обернутися непоправною бідою.

То ж не випадково, що автори усіх пропозицій сходяться на думці, що собор необхідно якомога скоріше розкотити і скласти з нової деревини, як це було зроблено 120 років тому. Слушною є і пропозиція, що за порятунком слід звертатися не до реставраційних майстерень та всіляких новоспечених фірм, які більше дбають не про справу, а про матеріальний зиск, а до майстрів дерев’яного сакрального зодчества, які ще не перевелися на Львівщині та Закарпатті. Там збереглися і сумлінні будівельники церков, що й донині прикрашають тисячі гірських сіл.

Більшість учасників цієї творчої дискусії не досить високої думки про російську сосну як будівельний матеріал для відновлення собору. Проти українського дуба заперечень немає, але кажуть, що і йому можна знайти у Карпатах заміну. Венеціанські дожі будували свої палаци на палях із ялиці, які впродовж століть можуть стояти у воді й не гнити. Возили ж свого часу італійці ялицю із наших країв.

Ще одна дуже слушна пропозиція. У 30-і роки минулого століття борці з так званим «мракобіссям» знищили чи не найкращий в Україні іконостас, що прикрашав собор. Козаки не пошкодували коштів петриківським різьбярам, які два століття тому виготовили для храму ажурне дерев’яне мереживо із квіткового орнаменту. Такі майстри й нині працюють у Петриківці, а їхні дивовижні витвори прикрашають храми багатьох європейських міст. Тож дуже бажано, аби оновлений собор замінив свій кустарно виготовлений іконостас на справжній художній шедевр.

Троїцький собор, який був освячений 26 (13) травня 1778 року єпископом Катеринославської єпархії Євгенієм, у рік свого 230-ліття має відродитися й знову постати перед світом в усій своїй величі й красі. Заклик про його порятунок мають почути сучасні козаки, шанувальники нашої минувшини, національних традицій, віруючі різних конфесій, усі українці. Хочеться вірити, що до благородної справи порятунку української святині долучаться представники усіх гілок нашої демократичної і національно свідомої влади.

Нині собор чекає на свого Дмитра Яворницького, на свого Олеся Гончара та героя його роману студента Миколу Баглая, він із надією дивиться в душу кожного з нас. Йому потрібні не гроші, не руки майстрових, а наше усвідомлення виняткової історичної місії собору для нашого народу і всього людства, яке мали його козаки-будівники й патріоти-захисники. Врятувати сьогодні Троїцький собор - то для нас скласти іспит на високу духовність. Тож хай знову набатно звучать слова Олеся Гончара: «Собори душ своїх бережіть, друзі! Собори душ!..»

Источник

 

Звіти
Зображення користувача Aleksis.
2 Фото
Aleksis
Зображення користувача Алкон.
3 Фото
Алкон
Зображення користувача Lapsha.
2 Фото
Lapsha
Зображення користувача Viktoriya.
1 Фото
Viktoriya
Зображення користувача butilkavodi.
1 Фото
butilkavodi
Зображення користувача voky89.
1 Фото
voky89
Зображення користувача eee.
1 Фото
eee
Зображення користувача Alimvovan.
1 Фото
Alimvovan
Зображення користувача Orlan.
1 Фото
Orlan
Зображення користувача ганс.
2 Фото
ганс
Зображення користувача vv.
2 Фото
vv
Зображення користувача Атей.
1 Фото
Атей
Зображення користувача Dmitriy.
1 Фото
Dmitriy
Зображення користувача vv.
1 Фото
vv
Зображення користувача Granit.
1 Фото
Granit
Зображення користувача valka1000.
1 Фото
valka1000
Зображення користувача RuSlon.
3 Фото
RuSlon
Зображення користувача Vikont.
1 Фото
Vikont
Зображення користувача prokhozhijj.
1 Фото
prokhozhijj
Зображення користувача Витек.
1 Фото
Витек
0
Ваш голос: Ні
Збір матеріалів

Повернутися до початку