м.Гуляйполе. Схованка

Зображення користувача dombrovskii_a.
  • Атрибуты:
    • Атрибуты кеша,
    • Контейнер преформа-21 (магнит),
    • Особенности кеша,
    • Исторический
  • Состояние:
    • Діючий
  • Тип тайника:
    • Проста схованка

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

  • УкраїнаЗапорізька областьГуляйполе (місто)
Опис

м.Гуляйполе. Схованка

Схованка на магніті і знаходиться в металевій рейці.


Історія м.Гуляйполе (Запорізька область).


Гуляйполе — місто районного підпорядкування, розташоване в долині річки Гайчура, за 99 км на південний схід від Запоріжжя. До найближчої станції
Гуляйполе Придніпровської залізниці — 8 км. Населення — 16 200 чоло­вік. Міській Раді підпорядковані також села Затишшя, Веселе, Зелений Гай, Марфопіль і селище Залізничне.
Гуляйполе — центр району, площа якого 1,3 тис. кв. км, населення 43,9 тис. чоловік (у т. ч. сільського 26,2 тис., міського 17,7 тис.). В районі 75 населених пунк­тів, підпорядкованих міській і 16 сільським Радам; 16 колгоспів, 2 радгоспи, 12 підприємств, 3 будівельні організації; 54 школи, ЗО будинків культури і клубів.
Територія Гуляйполя заселена ще з давніх часів. Тут виявлено кургани та за­клиниш поселень доби бронзи (II—І тисячоліття до н. ери).
Сучасне місто виникло після спорудження Дніпровської укріпленої лінії. Під захистом її фортець на річці Гайчур оселялися втікачі з кріпацької неволі та повіртанці-гайдамаки. У 1785 році на правому березі річки засновано військову слободу Гуляйполе, названу так першими поселенцями з села Гуляйполя (нині Златопіль Кіровоградської області). Поряд з українцями тут оселилися ще й «зайшлі їюди» — поляки, а також волохи з Молдавії. 1794 року в слободі проживало 1298 мешканців. У зв'язку з військовим характером поселення воно поділялося не на улиці, а на сотні, які поступово перетворилися на адміністративні одиниці — громади на чолі з виборними старостами. Пізніше назва «сотня» зберігалася вже за традицією. Наприклад, 1863 року, після розгрому повстання у Польщі, район мешкання переселених сюди 117 польських сімей назвали Польською сотнею. У 1798 році Гуляйполе стало волосним центром.
В селі розвивалася торгівля. В її інтенсивному розвиткові чималу роль віді­йшли чумаки, шляхи яких пролягали через село та поблизу нього. 1859 року в Гуляйполі відбувся перший ярмарок. Згодом їх влаштовували тричі на рік. Тор­гівля сприяла припливу населення. 1858 року в селі проживало 2733 чоловіка, в т. ч. 1382 ревізькі душі, на які й була поділена земля з розрахунку 8,8 десятини на душу.
Важким тягарем лягли на плечі трудящих численні податки, розміри яких особливо зросли після опублікування царських указів 1866—1867 рр. З ревізької душі щороку стягувалося близько 13 крб., а з десятини землі — 1,2 карбованця.
У післяреформений період у Гуляйполі одне за одним виникали промислові підприємства. 1882 року почав працювати завод сільськогосподарських машин, що належав підприємцеві Кригеру. Через 10 років ще один такий завод і паровий млин відкрив капіталіст Кернер. На обох заводах вироблялися жниварки, кінні моло­тарки, соломорізки тощо. Великий паровий млин мав і поміщик Шредер. У наступні роки стали до ладу обозний і винокурний заводи, кілька олійниць, торговельні склади. В селі працювало 18 крамниць, торгівлею займалося близько трьох десят­ків купців.
У 1898 році неподалік Гуляйполя пролягла залізниця Чаплине—Бердянськ. Це, сприятливо позначилося на економічному розвитку села. На той час тут уже функціонувало 76 торговельно-промислових підприємств. Загальний обсяг торгівлі становив 1 млн. карбованців.
На промислових підприємствах Гуляйполя в 1900 році працювало 200 робіт­ників. Робочий день на заводах Кернера і Кригера тривав 12—16 годин. До того ж шмотували численні штрафи. На заводі Кригера, наприклад, залежно від «провини» встановлювалося 12 видів штрафів
На межі XX ст. чітко визначилося класове розшарування мешканців Гуляй-поля. За даними перепису 1899 року тут налічувалося 1048 дворів. Земельні угіддя становили 12 242 десятини. Але земля розподілялася дуже нерівномірно. В селі було 15 дворів т. зв. сторонніх господарств, які зовсім не мали землі, а також 835 бідняцьких і 155 середняцьких родин. Їх становище відзначалося нестійкістю, вони вступали в супрягу або ж наймали тягло чи інвен­тар, залазячи в борги.
А тим часом кожне з 40 куркульських господарств, маючи по 50 і більше десятин землі, ще й орендували у бідноти і середняків близько 2 тис. десятин. З 1887 року, коли селяни дістали дозвіл викуповувати у казни свої наділи, глитаї вже могли вільно купувати їх ділянки та привласнювати за борги. Куркульські володіння зростали також за рахунок купівлі й оренди землі у поміщиків, колоністів. Обробляючи такі великі ділянки землі, кожне з глитайських господарств застосовувало по 8—10 голів робочої худоби, сівалки, жниварки, молотарки; тут працювало і по кілька наймитів.
Поміщицькі володіння, розташовані за 3—4 км від села і відокремлені від земель селян величезним ровом, міцно, наче кліщами стискували Гуляйполе. На поміщиків Классена і Шредера щороку працювало від 150 до 200 батраків
Робітники та селяни піднімалися на боротьбу проти безправ'я і експлуатації. Це напередодні революції 1905 року в Гуляйполі виникла підпільна соціал-демократична група. Найбільш діяльними членами її стали робітники О. К. Білоконов, І. Ю. Сокрута, Ю. М. Ткачецко, Л. І. Шнейдер, П. П. Жуковицький, вчителі Г. Нештоян, О. М. Прокоф'єв, службовець нотаріальної контори В. В. Галенко.
Соціал-демократи провадили активну агітаційну роботу серед населення. Після Кривавої неділі» 9 січня 1905 року на вулицях Гуляйполя з'явилися листівки. 2 лютого застрайкували робітники обох  заводів. Вони вимагали поліпшення умов праці, скасування надурочних робіт та численних штрафів. Підприємці частково задовольнили вимоги страйкарів, а невдовзі жорстоко розправилися з ними. Поліція заарештувала і ув'язнила керівників страйку М. С. Шрамка, братів Е. і Ф. Ейзелів та інших. 7 червня на гуляйпільских підприємствах з'явилиск листівки РСДРП
«Нова бійня на Далекому Сході». У волості і в самому Гуляйполі почалися селянські заворушення. На настрої селян мала великий вплив політична література, що її розповсюджували робітники, зокрема, листівка РСДРП «З ким іти селянам». Під час Жовтневого всеросійського страйку у селі відбувалися політичні демонстра­ції, мітинги, сходки, збори. У грудні того року трудящі селяни висловлювали свою солідарність із страйкуючими пролетарями Катеринослава та Олександрійська, трудящими Пологів і Федорівки. 29 грудня загін козаків, введений до Гуляйполя, вчинив розправу над революційно настроєними селянами. До в'язниці потрапили А. Г. Нештоян і О. М. Прокоф'єв. Олександрівський повіт, у т. ч. і Гуляйполе, перебували на військовому становищі з грудня 1905 року по січень 1907 року.
У 1905—1910 рр. у Гуляйполі діяла анархістська група «Союз бідних хлібо­робів». До її складу входило 50 активних членів — «бойовиків», кожен з яких мав зв'язок з чотирма-п'ятьма «масовиками», тобто, співчуваючими. Група підтриму­вала зв'язок з Олександрівською та Катеринославською організаціями анархістів. Основною метою місцевих анархістів був індивідуальний терор, вбивство царських чиновників. Вони вбили, зокрема, в 1909 році місцевого пристава Караченцева.
В результаті проведення столипінської аграрної реформи посилюється вихід куркулів на хутори, яких на 1913 рік у Гуляйпільській волості налічувалося 47. З них 20 належало німцям-колоністам, які мали по 400—1500 десятин землі, заводи для переробки сільськогосподарської сировини тощо. Не поступалися їм і місцеві багатії. Так, хутір Сігор , розташований за 2 км від Гуляйполя, мав 1050 деся­тин землі, хутір Миколаївський — 420 десятин і т. д. А тим часом сотні селян-бідняків продавали свої наділи й поповнювали лави робітничого класу, або ж найми­тували у хуторян.
В 1910—1914 рр. в Гуляйполі створюється півтора десятка кустарних майсте­рень: олійниць, кузень, столярень тощо. Розширялися старі підприємства.
Роки реакції, занепаду тривали недовго і в революційному русі. У січні 1913 року листівки «До всіх робітників Кернера», розкидані по цехах заводу, закликали до боротьби проти визискувачів. Закінчувалися вони підписом: «Об'єднані робіт­ники». Поліція та жандарми так і не знайшли тих, хто складав, друкував і розпов­сюджував «злочинні відозви». Багато зробив для згуртування пролетарів Гуляй­поля більшовик В. Я. Чубар, який з осені 1912 року, аж до арешту, працював на заводі Кернера. Він роз'яснював робітникам програму більшовиків, розповсю­джував нелегальну літературу. 29 січня 1913 року робітники цього підприємства припинили роботу, вимагаючи підвищення заробітної плати, призначення на заводі старост — представників від робітників, скорочення робочого дня перед святами та неділями, поліпшення санітарних умов і задоволення інших вимог економічного характеру. Страйк тривав шість днів. Підприємець задовольнив частину вимог робітників. Все ж жандарми заарештували організаторів виступу Д. С. Трошкіна, П. Ф. Скоромного та інших, вдалися до масових обшуків.
Напередодні першої світової війни в Гуляйполі налічувалося 1410 дворів, де проживало 16 150 чоловік. Усе тут вражало контрастами. В центрі біліли дві цер­кви та кам'яні будинки багатіїв, крамниці й торговельні склади, а трохи далі розташувалися мазанки простого люду. Вулиці потопали в куряві чи в багнюці. Лише ізрідка обабіч них росли акації або клени.
Злидні, антисанітарія, нестача чистої питної води спричинялися до частих по­шесних захворювань. Діти гинули від віспи, дифтериту, тифу, дизентерії, цинги та інших хвороб, які особливо лютували в 1881—1884 рр. Лікарня на 25 ліжок і амбулаторія обслуговували 5 волостей з населенням понад 32 тис. чоловік. 1882 року, коли постала загроза епідемії холери. Гуляйпільську лікарняну дільницю розукрупнили, призначили фельдшера, акушерку та чотирьох санітарок. Запобігти епідемії холери цими заходами, звичайно, не вдалося,— адже і далі медичні праців­ники обслуговували 12 сіл з 19,2 тис. населення. 1911 року тут лютувала епідемія дифтериту. На цей час у Гуляйполі працювали тільки один земський і два приват­них лікарі, 3 земських фельдшери, 4 акушерки, з них троє приватних.
Яскраво характеризує стан народної освіти в Гуляйполі той факт, що першу школу тут відкрили тільки через 82 роки після заснування села, та й то цісля три­валих і настійних клопотань общини. Діти навчалися у трьох тісних класах. Викла­дання провадилося російською мовою. В 1885/86 навчальному році з 143 дітей, які відвідували школу, курс навчання закінчили одна дівчинка і шестеро хлопчиків. Як свідчать дані перепису, в Гуляйполі 1899 року лише 20 проц. населення вміли читати й писати. У 1900/1901 навчальному році тут відкрили дві земські початкові школи, які охоплювали 294 дітей. 1913 року в селі функціонувало 5 земських почат­кових шкіл — однокласна, церковнопарафіяльна, фабрична, німецька та дві єврейські.
Передова інтелігенція дбала про підвищення рівня освіченості населення. Завдяки цим турботам 1895 року відкрито невеличку безплатну бібліотеку-читальню.
В селі розвивалися різні ремесла. Великим попитом користувалися вироби гуляйпільських гончарів Ф. Білоцерківського, П. Шийки та інших. Зразки цих виробів і тепер можна побачити в місцевому народному історико-краєзнавчому музеї.
Коли стало відомо про повалення самодержавства, робітники гуляйпільського заводу «Богатир» (колишній завод Кригера), солдати кулеметної команди і селяни зібралися на мітинг. Вони позривали в канцелярії пристава і урядника всі царські емблеми, а жандармів розігнали.

У березні 1917 року на гуляйпільських заводах почав діяти робітничий проф­спілковий комітет, головою якого став Г. Ф. Бобраков. Робітком добився підви­щення заробітної плати на 25 проц. Робітники створили також революційний штаб.

Волосну Раду, створену в березні 1917 року, очолив М. С. Шрамко. Штаб і Рада робітничо-селянських депутатів при допомозі революційних робітників віді­брали в буржуазії зброю, подали допомогу олександрівським більшовикам у роззброєнні козаків, що поверталися з фронту на Дон, тощо.

До складу гуляйпільської Ради входила значна частина меншовиків та есерів, які підтримували дії представників Тимчасового уряду і волосної управи. Тому між більшовицькою групою та угодовцями весь час точилася вперта боротьба.

Радянську владу в Гуляйполі встановлено у січні 1918 року. В лютому тут створено волосний ревком з 40 чоловік, яким керував місцевий коваль Л. Ф. Коро­стильов.

Коли стала реальною загроза австро-німецької окупації, більшовики Гуляй­поля, щоб згуртувати сили, об'єдналися з лівими есерами, представник яких уві­йшов до революційного штабу. Волосний ревком почав створювати збройні загони. Протягом двох тижнів сформувався 1-й Гуляйпільський червоний загін чисельністю понад 200 чоловік. Командиром його став матрос-більшовик Ю. М. Ткаченко. У бе­резні 1918 року загін вирушив до Олександрівська. Того ж місяця, під час форму­вання Гуляйпільського робітничо-селянського полку, ревком допустив політичну помилку — не дотримав класового принципу при доборі особового складу полку. Тому значна частина зброї потрапила до рук куркульських, чорносотенних та ін­ших ворожих елементів, які під керівництвом офіцера-кадета Волоха організували виступ проти Радянської влади. Для придушення заколоту ревком викликав з Олександрівська 1-й Гуляйпільський червоний загін. Контрре­волюціонери заарештували його командира і членів ревкому, а загін роззброїли. Врятували заарештованих від розправи бійці самооборони Бочанської, Гурянської та Піщанської сотень.

22 квітня 1918 року до села вдерлися німецькі оку­панти. Вони одразу ж запровадили жорстокий режим і терор, розстріляли багатьох самовідданих борців за Ра­дянську владу, в т. ч. П. Д. Коростильова, одного з орга­нізаторів січневого страйку 1913 року, активного учасника революційних подій 1917 року.

У цей час на політичній арені з'явився Н. Махно. Ко­лишній «бойовик» гуляйпільської групи «Союзу бідних хлібо­робів», він і тепер не порвав зв'язків з анархістами. Влітку 1918 року Махно очолив частину селянських повстанських загонів, що боролися проти окупантів і гетьманців в районі Гуляйполя. Чисельність цих загонів сягала 3 тис. чоловік. До загонів Махна поряд з чесними борцями за Радянську владу прийшло багато куркулів, а також авантюристів, декласованих елементів, які шукали легкої наживи. Враховуючи настрій переважної частини повстанців, прихильників Радянської влади, Махно теж мусив формально визнати її. Його загони, об'єднані в 3-ю бригаду, влилися до складу 1-ї Задніпровської радянської дивізії під командуванням П. Ю. Дибенка, яка діяла на донецькому на­прямку. Махно та його анархістське оточення, спираючись на куркульські елементи, які в районі Гуляйполя становили великий прошарок серед селянства (до 20 проц.), розгорнули шалену антирадянську пропаганду під гаслом «вільних Рад» — Рад без комуністів. 12 лютого 1919 року Махно скликав у Гуляйполі т. зв. з'їзд представників своїх загонів та Рад районів, захоплених махновцями (головним чином сіл Олександрійського повіту). Робота з'їзду проходила під лозунгом: «Хай живе вільний, безвладний народ, що будує своє життя без всякої влади та політич­них няньок». На з'їзді виступив більшовик Карпенко. У своїй палкій промові він доводив, що тільки диктатура пролетаріату забезпечить справжню волю робітникам і селянам. Його виступ справив велике враження на багатьох селян. Скориставшись своєю більшістю, анархісти та ліві есери протягли антирадянські резолюції, а також постанову про обов'язкову мобілізацію до махновських загонів. На з'їзді обрали і «реввійськраду», головою якої став Махно. Проте, всупереч намаганням махновців, до «реввійськради» ввійшли і прихильники Радянської влади.
Новий з'їзд махновців, не зважаючи на заборону П. Ю. Дибенка, відбувся 10 квітня 1919 року. До Гуляйполя прибули представники заможних верств населення 72 волостей Олександрійського, Бердянського, Бахмутського, Маріупольського і Павлоградського повітів та махновських загонів. Учасники зборища не визнали рішень III Всеукраїнського з'їзду Рад, домоглися прийняття контрреволюційних резолюцій, оголошення нової мобілізації до махновських загонів.
В цей час посилився наступ білогвардійців на фронті. 19 травня 1919 року мах­новці, не витримавши натиску денікінської кінноти, відступили, оголивши правий фланг Червоної Армії, чим фактично сприяли наступові білогвардійців. За кілька днів Махно пішов на відкритий розрив з радянським командуванням.
На початку червня 1919 року Гуляйполе захопили денікінці, але 9-го червня червоноармійські частини 14-ї армії на деякий час потіснили їх. Проте ворог пере­важаючими силами знову захопив його. Махновці змушені були відступити до Умані, де незабаром потрапили в оточення білогвардійських частин. Все ж їм вдалося вирватися і повернутися в район Гуляйполя.
На осінь 1919 року загони Махна перетворилися в цілу армію, що налічувала 35 тис. чоловік. Певна популярність махновщини серед селянства пояснюється насамперед наяв­ністю специфічних рис, що відрізняла її від української буржуазно-націоналістичної контрреволюції. Виступаючи з анархістськими лозунгами заперечення будь-якої влади, вони таким чином не визнавали обов'язків перед державою, зокрема,— сплати податків. Це положення співпало з при­ватно-власницькими настроями заможного селянства. Крім того, українські буржуазні націоналісти, різні
«батьки», отамани, дбаючи за збереження буржуазної держави, шу­кали підтримки у білогвардійців, зовнішньої контрреволюції. Махновці ж не вступали з ними в зговір, навіть боро­лися з білогвардійщиною, а це давало можливість їм зо­бражати себе борцями за інтереси трудящих.
Залучення обдурених махновською фразеологією селян на бік Радянської влади стояло в центрі уваги більшовиків, які провадили роз'яснювальну роботу в махновських загонах. Підпільники гуртувалися навколо М. Подонського, коман­дира т. зв. сталевого полку, відданого комуніста. Махновській контррозвідці вда­лося виявити і розстріляти багатьох більшовиків і серед них М. Подонського з дружиною. Та робота їх дала великі результати.
На початку січня 1920 року червоноармійські частини 14-ї армії визволили Гуляйполе від денікінців.
Після цього командування Червоної Армії кинуло більше сил для ліквідації махновщини. Взимку 1920 року червоноармійці 42-го кавалерійського полку розі­гнали штаб Махна, захопили чорний штабний прапор, 3 кулемети, 38 гвинтівок, 2 тис. Патронів і т. ін. Сам «батько» переховувався в околицях Гуляйполя. Але Червона Армія, яка ще продовжувала боротьбу з білогвардійщиною, в той час не мала досить сил, щоб остаточно розгромити банду. Навесні Махнові вдалося зібрати уцілілі загони своєї колишньої «армії», які знову сконцентрувалися в районі Гу­ляйполя. Жорстока і запекла війна махновців з Радянською владою тривала.
26 травня 1920 року до Гуляйполя прибула група працівників політсекції Південно-Західного фронту при 13-й армії у складі Б. Максаковського, М. Бунтаря, О. Петрухіна, А. Шишкіна та ін. Наступного дня утворився районний ревком у складі політпрацівників та двох представників від трудящих Гуляйполя. У пер­шій половині червня засновано партосередок на заводі «Богатир», до складу якого ввійшли 3 комуністи та 5 співчуваючих. Ревком допоміг партійному осередкові створити волосний ревком з представників робітників і селян. 10 червня в Гуляй-полі відбувся з'їзд голів сільських ревкомів, який визначив завдання щодо органі­зації боротьби з бандитизмом, виконання продрозверстки.
В умовах бандитизму та врангелівської загрози ревкомівці розгорнули енер­гійну діяльність щодо мобілізації до лав Червоної Армії. Тільки за один день — 20 липня — було мобілізовано 248 гуляйпольців. Члени районного та волосного ревкомів налагодили постачання червоноармійських частин продовольством. Під час наскоків махновців вони відходили до станції Пологи, де постійно перебували радянські війська.
У серпні—жовтні 1920 року Гуляйполе стало ареною кровопролитних боїв між червоноармійськими частинами 13-ї армії та врангелівцями. В результаті біло­гвардійського наступу основний район, звідки рекрутувалася махновщина, опи­нився в руках врангелівців. В таких умовах Махнові знову доводилося вибирати між Радянською владою і білогвардійщиною. Боячись втратити підтримку широких верств селянства, яке після усунення помилок у земельній політиці 1920 року пішло за Радянською владою, Махно оголосив себе ворогом «чорного барона». Мах­новські війська ввійшли до складу Червоної Армії. Звичайно, махновщина не змі­нила своєї антирадянської суті. Бандити розстріляли волвійськкома Гуляйполя, а райвійськком Бугайов ледве уникнув розправи.
Гуляйполе остаточно визволено від врангелівців 24 жовтня 1920 року. Покін­чивши з білогвардійцями, молода Країна Рад оголосила рішучу війну махновщині.
Для боротьби з рештками махновських банд та для загального керівництва всім життям округи в січні 1921 року організовано Надзвичайну районну нараду, ство­рено Гуляйпільський районний ревком, який очолив посланець з Олександрівська комуніст І. А. Гаврилов. Нарада утворила в Гуляйполі волосний ревком і комісію для організації КНС. Першим головою волосного комнезаму став селянин І. Домащенко. Через два тижні КНС налічував 56 чоловік.
28 січня відбулася повітова безпартійна робітничо-селянська і червоноармійська конференція, яка визначила найважливіші завдання поточного моменту: боротьба з бандитизмом, виконання продрозверстки, взаємодопомога посівним матеріалом, тяглом і реманентом, засів усіх полів, підготовка до виборів Ради. Вибори до во­лосної Ради відбулися 3 лютого 1921 року. Трудящі Гуляйполя обрали до неї 6 депутатів.
На початку 1921 року партійна організація налічувала 34 члени і кандидати в члени партії. У лютому тут організувався райпартком. Почесним членом своєї організації гуляйпільські комуністи обрали В. І. Леніна. Перший комсомольський осередок у Гуляйполі виник на початку березня 1921 року. До нього ввійшло 17 юнаків і дівчат.
З червня 1921 року почала виходити щотижнева газета «Известия» — орган повітового парткому та повітревкому, яка стала бойовим помічником комуністів в боротьбі за утвердження Радянської влади.
Наприкінці лютого 1921 року Гуляйполе було віднесено до категорії міст. У зв'язку з підготовкою до створення Гуляйпільського повіту райпартком реорга­нізувався на повітовий комітет партії, а райревком 15 березня — в повітовий рев­ком, який, зважаючи на необхідність остаточної ліквідації махновщини, діяв аж до вересня 1921 року. Крім загону самооборони, створеного в січні 1921 року, тут сфор­мувався кавалерійський загін самооборони з 300 бійців. Разом з частинами 30-ї Іркутської дивізії вони вели боротьбу проти бандитських зграй. За
активною участю  трудового селянства до вересня 1921 року в Гуляйпільському повіті було покінчено з махнов­щиною. Сам «батько» в серпні 1921 року втік до боярської Румунії, потім перебрався до Франції, де помер 1936 року.
Потреба у надзвичайних органах влади відпала, і 6 ве­ресня 1921 року 1-й повітовий з'їзд Рад обрав повітовий виконавчий комітет, до складу якого ввійшли М. Капранов (голова), О. П. Шукарьов, В. Старшов та інші. З'їзд зосе­редив увагу трудящих повіту на відбудові народного господарства та боротьбі з голо­дом, який виник через посуху влітку 1921 року.
До боротьби з розрухою, безробіттям, голодом активно включилися профспілки. Через каси взаємодопомоги робітники відраховували 15 проц. заробітку на утримання дітей і безробітних. Органи Радянської влади організу­вали в місті їдальні, пункти видачі продук­тів, для дітей-сиріт створили три дитячі будинки. Під час «тижня захисту дитини» стивіетки міста зібрали багато одягу, пошили 120 пар дитячої білизни.
Велику допомогу гуляйпільцям подала держава. У грудні 1921 року трудящі ста одержали 2719 пудів хліба, а на початку наступного — губвиконком направив до Гуляйполя 106 вагонів з зерном та продовольством.
Ліквідації голоду в повіті значною мірою сприяв перехід до нової економічної  політики, заміна продрозверстки продподатком. Це питання розглядалося на 1-й партійній конференції в липні 1921 року. Гуляйпільські комуністи добре налагодили партійну роботу серед робітників. На трьох найбільших підприємствах 1922 року виникли партійні осередки, які широко залучали безпартійний актив до участі в громадському житті. На відкритих партійних зборах розглядалися питання більшого розвитку підприємств та економіки міста. Зростали й партійні лави. Якщо у квітні 1922 року міська парторганізація налічувала 70 комуністів, то наприкінці 1923 року в 5 первинних організаціях перебували на обліку 117 членів і 130 кандидатів у члени партії.
Відроджувалася економіка міста, 1922 року запрацювали заводи сільськогоспорських машин «Богатир» та шкіряний, майстерні, кілька дрібних кооперативних підприємств, а до 1925 — стали до ладу 11 крупорушок, парових млинів і вітряків, олійниці тощо. В цей час відкрилося кілька кооперативних і 38 приватних крамниць. Почала роботу друкарня.
Підвищувалася політична свідомість трудящих. Загальноміські профспілкові збори 17 жовтня 1922 року з великим піднесенням прийняли текст листа В. І. Леніну, в якому вітали вождя з одужанням і заявляли, що будуть стійкими борцями відбудову народного господарства країни. Зростання авторитету Радянської влади, зокрема, показали вибори до місцевих Рад депутатів трудящих у 1923 році. 80 проц. складу новообраних Рад становили комуністи і незаможні селяни.
У березні 1923 року, в зв'язку з новим адміністративно-територіальним поділом Гуляйполе стало районним центром (у 1931—1934 рр. воно входило до Пологівського району).
Комуністи і комсомольці широко пропагували серед незаможного селянства Ленінський кооперативний план. У серпні 1923 року 35 сімей комнезамівців об'єдналися в артіль ім. Запорізького парткому. На її базі в колишньому поміщицькому маєтку виникла комуна, очолена комуністом І. М. Андрющенком. Тут утворився ртосередок, до якого входило 5 комуністів (секретар — М. Д. Семидочний), а також бойова комсомольська організація в складі 35 юнаків і дівчат. Успіхи комуни наочно показували селянам переваги колективних форм господарювання. Гуляйпільська районна конференція селянської бідноти 28 червня 1925 року одностайно схвалила політику Комуністичної партії на селі. Протягом 1925—1927 рр. у Гуляйполі та селах району організовано 5 артілей та 11 ТСОЗів.
Наприкінці двадцятих років у Гуляйполі розгорнувся масовий вступ селян до колгоспів. На кожній із 13 вулиць-сотень виник колгосп. Ці господарства дістали назви: «Заповіт Леніна», «Плугатар», ім. Будьонного, «Дніпрова хвиля», «Спартак», «Червоне Заріччя» та інші. Величезну роль у розвитку і зміцненні артілей відіграла організована в листопаді 1929 року Гуляйпільська МТС, в якій налічувалося 40 тракторів типу «Інтернаціонал», а також необхідний причіпний інвентар. Першим директором МТС став посланець партії робітник І. І. Ліщина.
В 1931—1932 рр. гуляйпільські колгоспи об'єдналися у три великі: «Заповіт Леніна», «Широкі лани» та «Червоноармієць». Найбільшим господарством стала, артіль «Широкі лани», яка мала 6089 га орної землі, об'єднувала 727 дворів, 1,6 тис. працездатних колгоспників. Навесні 1932 року значну організаторську роботу в колгоспах Гуляйполя провела виїзна редакція газети «Правда», яка випускала багатотиражку «Правда на большевистском селе».
В умовах, коли бракувало досвідчених кадрів, особливо бригадирів, а куркулі ще не відмовилися від ворожої агітації і підривних дій проти колгоспів, великі артілі не давали можливості забезпечити вміле керівництво господарством. Тому 1933 року вони розукрупнилися. В Гуляйполі стало 9 колгоспів. Того року і ко­муна перейшла на Статут сільськогосподарської артілі.
Політвідділ МТС, створений у січні 1933 року, в центрі уваги поставив питання організаційно-господарського зміцнення, трудової дисципліни. Допомога МТС ставала все відчутнішою. Вже 1935 року в кожному колгоспі працювала тракторна бригада, у 1937 — механізація польових
робіт у колгоспах досягла 75 проц. Зро­стали й врожаї — колгоспи збирали пересічно по 21 цнт озимої пшениці з га. Під­вищилася оплата праці колгоспників. Окремі хліборобські родини одержали по 8 тонн зерна і понад 5 тис. крб. грішми.
Серед колгоспників і працівників МТС ширився стахановський рух. У 1936 році Гуляйпільська МТС виконала плани тракторних і комбайнових робіт відповідно на 126 і 128 проц. і вийшла переможницею у Всесоюзному соціалістичному змаганні, здобувши перехідний Червоний прапор Наркомзему СРСР. Комбайнер М. А. Лаврик за високі виробничі показники удостоєний ордена Леніна. Свинарка О. О. Коростильова, чабани П. Н. Вайулинський, І. В. Шамрай стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року.
За роки перших п'ятирічок значно зросла промисловість міста. В кілька разів щбільшили випуск продукції великі промислові артілі «Червоний металіст» (створена на базі заводу «Богатир»), «Кустпраця», «Харчовик», «Хімік», на початку 30-х ро­йків стали до ладу маслозавод та побутовий комбінат. У 1934 році всі ці підприєм­ства випустили продукції на 2,2 млн. карбованців.
Авангардом гуляйпільців у їх трудових звершеннях були комуністи. 1937 року в місті діяло 18 первинних парторганізацій, в яких налічувалося 195 комуністів, багато з них стали знатними людьми країни, спеціалістами народного господарства, так син селянина-бідняка Т. К. Ісаєнко пройшов шлях від батрака до члена УЦВКу. Секретар Гуляйпільського райкому комсомолу Д. М. Бугаєвський був делегатом VI з'їзду комсомолу України та VII з'їзду ВЛКСМ.
1938 року Гуляйполе віднесено до категорії міст районного підпорядкування, воно прикрасилося новими житловими будинками, культурними і побутовими закладами. На цей час завершено електрифікацію і радіофікацію міста. В центрі Гуляйполя зашумів чудовий парк, 1937 року тут споруджено пам'ятник В. І. Леніну.
Належного рівня досягло ме­дичне обслуговування населення. Міська лікарня на 100 ліжок ма­ла поліклінічне відділення, поло­говий будинок.
За роки Радянської влади сталися відчутні зрушення в куль­турному житті міста. 1921 року тут працювало 8 початкових тру­дових шкіл, наступного — від­крито ще дві — семирічних. Піз­ніше на базі однієї з семирічних шкіл відкрито десятирічку. Всі діти шкільного віку навчалися, а неписьменність серед дорослих було ліквідовано до 1937 року. Роком раніше в місті виріс три­поверховий корпус педагогічного технікуму. На його базі організувався вчительський інститут, заняття в якому розпочалися у вересні 1939 року.
З початку 20-х років у Гуляйполі діяло три клуби — робітничий, профосвіти червоноармійський. У 1936 році тут відкрили районний клуб. Мали клуби також омартіль «Червоний металіст» та колгоспи. При клубах працювали хорові та драматичні гуртки. Відчинив двері будинок піонерів. У місті діяло кілька бібліотек, ижковий фонд яких становив близько 40 тис. томів.
З перших днів Великої Вітчизняної війни сотні трудящих міста добровільно шли на фронт. Усі випускники середньої школи № 1 подали заяви до військкомату проханням зарахувати їх до діючої армії. Колгоспники вчасно зібрали врожай, тіль «Авангард» до 20 липня 1941 року здала державі 1400 цнт зерна і продовжувала хлібоздачу. Коли наблизився ворог, гуляйпільці евакуювали в тил найцінніше гаткування заводів, МТС, майно установ і колгоспів, худобу, виїхало також чимало людей.
5 жовтня 1941 року гітлерівці вдерлися до Гуляйполя. Вони запровадили тут жорстокий режим терору і насильства. Та не скорилися окупантам радянські люди, перші ж дні окупації у районі Гуляйполя почав діяти партизанський загін. Але ж фашистам вдалося повністю розгромити його. Фашисти завдали Гуляйполю величезних збитків на суму 8,75 млн. крб. Вони зруйнували всі промислові підприємства, спалили приміщеня вчительського інституту, шкіл, сотні господарських і житлових будинків, забрали 26 тис. голів худоби тощо. На фашистську каторгу вони вивезли тисячі юнаків і дівчат.
Гуляйполе було визволено від німецько-фашистської окупації 14 вересня 1943 року. В боях за місто відзначилися 2-30-а і 301-а стрілецькі дивізії 5-ї ударної мії, 20-й козачий полк 5-го гвардійського кавалерійського корпусу, 565-й винищувально-протитанковий полк 11-го танкового корпусу та інші військові частини вденного фронту. 130 радянських воїнів 41 національності, загиблих під час визволення міста, поховано на майдані Героїв революції, у братській могилі, на ній встановлено пам'ятник.
Свою частку у перемогу над ворогом внесли і воїни-гуляйпільці. Фронтовий шлях від Волги до Дунаю пройшов комуніст О. К. Булах, учасник боїв за визволення Запоріжжя. Його ратні подвиги відзначено орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки. Солдатські ордени Слави трьох ступенів за форсування Дніпра, за бої в Карпатах і штурм Будапешта прикрашають груди гуляйпільця Ф. В. Зін- зікова. Учасником французького руху опору став комуніст П. Є. Лущик, пізніше секретар райкому партії. Трудящі міста свято шанують пам'ять про 1800 воїнів-земляків, які не повернулися до рідних осель. Щороку 9 травня гуляйпільці зби­раються на мітинг, на урочистих лінійках піонери дають клятву бути гідними своїх батьків.

Мешканці міста Г. Г. Шамрай, М. В. Шейко, М. І. Самойлов, Г. С. Бодня, П. Ф. Усатенко та А. М. Семенюта, ризикуючи життям, врятували від наруги па­м'ятник В. І. Леніну. Патріоти зберігали його до кінця окупації. Після визволення пам'ятник Іллічу знову встановлено в парку міста. Поет В. М. Сосюра, який по­бував у Гуляйполі у вересні 1954 року, присвятив цій події вірш «Привіт тобі, зе­лене Гуляйполе». У ньому є такі
рядки:

...І знову сад шумить,
І вилитий з металу
Зійшов Ілліч з вогню на п'єдестал.
На нім ворожі кулі в дні негоди Лишили слід, але його рука Все так же путь показує народу Туди, де даль майбутнього дзвінка…

Після визволення трудящі Гуляйполя одразу взялися відбудовувати промис­ловість та відроджувати колгоспи. З великими труднощами проходили перші після визволення осіння та весняна посівні кампанії і збирання врожаю. Щоб посіяти озимі, люди запрягали в бункери й сівалки кілька десятків уцілілих власних корів. Насіння носили клунками за 10—15 км в степ. Все ж колгоспи Гуляйполя в 1945 році освоїли 81 проц. довоєнних площ, успішно завершили всі роботи і першими в області виконали план хлібозаготівель, надіслали до фонду Червоної Армії 160 тис. пудів хліба. Велику роль у цьому відіграла МТС, яка відновила роботу 1944 року. Держава подала допомогу гуляйпільцям у відродженні господарства. Вони одер­жали з братніх республік 1570 коней, 235 голів великої рогатої худоби, 1800 овець, а також 40 тракторів. На кінець 1945 року колгоспи відновили тваринницькі ферми. Всі промислові підприємства на цей час також почали виробляти продукцію.
1200 гуляйпільців працювали на відбудові Дніпрогесу ім. В. І. Леніна. Труди­лися ударно, з ентузіазмом, виконуючи норми на 170 процентів.
Відбудова народного господарства здійснювалася в умовах нестачі машин, матеріалів, робочих рук та неврожаю 1947 року. Однак гуляйпільці наполегливо долали труднощі післявоєнного періоду. В 1950 році колгоспи досягли довоєнного рівня виробнйцтва.
Чималі зміни у житті колгоспів сталися протягом 1952—1958 рр. З колишніх Дев'яти артілей утворилося три: «Заповіт Леніна», ім. Маркса та ім. Енгельса. Вони мали 26,8 тис. га землі. У 1957 році середній урожай зернових становив по 21 цнт га, озимої пшениці — по 25,5 цнт. Тоді ж було вироблено на 100 га угідь по 3,8 цнт м'яса та по 188,4 цнт молока. Це найвищі на той час показники по області, за високі досягнення в розвитку сільського господарства велику групу працівників Гуляйпольського району нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — 16 чоловік. Бригадира передової в області тракторної бригади І. П. Мартиненка та першого секретаря райкому партії І. Ф. Тарасевича удостоєно звання Героя соціалістичної праці. Високих показників добивалися й цілі колективи. Артілі ім. Маркса та ім. Енгельса стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1957 року, їх нагороджено дипломами II ступеня виставки.
У наступні роки, особливо після березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС в житті гуляйпільських колгоспів відбулися великі зміни. Артілі перетворилися високомеханізовані господарства. Чітко визначилася спеціалізація колгоспів; основним напрямом господарства артілі «Заповіт Леніна» ще в роки семирічки стала ігодівля свиней. Її ферми — це справжня фабрика свинини, звідки держава одержала в 1969 році 8,3 тис. цнт м'яса. Колгосп ім. Маркса спеціалізувався на відгодівлі великої рогатої худоби. Він дав державі 16,8 тис. цнт висококондиційної яловичини. Зростала урожайність колгоспних ланів. Колгоспники артілі «Заповіт ніна» зібрали пересічно по 27,2 цнт зернових з га, артілі ім. Маркса — майже ЗО цнт з га. Загальні прибутки гуляйпільських колгоспів того року становили 5 млн. карбованців.
Ці здобутки — результат самовідданої праці колгоспників, високо оціненої дянською державою: 57 передовиків колгоспного виробництва Гуляйполя відзначені урядовими нагородами Ордена Леніна, зокрема, удостоїлися чабан М. Д. Мо­шко, доярка Т. Я. Пурик, голова артілі «Заповіт Леніна» Г. К. Коровка, секретар райкому партії І. В. Коломоєць, бригадири тракторних бригад М. М. Будко, Є. Шушура, І. П. Мартиненко, тракторист І. М. Бодня, колгоспник С. Блажко.
Всій області відома тракторна бригада Героя Соціалістичної Праці заслуженого механізатора УРСР І. П. Мартиненка, яка змагається з тракторною бригадою ічі Героя Соціалістичної Праці О. В. Гіталова. Бригада одна з перших в області воювала звання колективу комуністичної праці. Добрих показників добилася игада в 1969 році: урожай кукурудзи становив 35,4, а соняшнику — 25,9 цнт га. І. П. Мартиненко — депутат Верховної Ради УРСР, делегат XXI з'їзду КП їраїни і XXII з'їзду КПРС.
У перших лавах борців за високі врожаї та продуктивність тваринництва, 5оротьбі за перетворення господарств на справжні фабрики зерна, молока, м'яса, очів і фруктів йдуть 178 комуністів артілей, дві третини яких працюють безпосередньо на виробництві.
Інтенсифікації виробничих процесів як у колгоспах, так і на підприємствах міста сприяло підключення міста з жовтня 1963 року до державної мережі енергостачання.
За післявоєнні роки значно розширилася сітка промислових підприємств, наприкінці 1943 року почала діяти взуттєва фабрика, в 1969 році тут
трудилося изько 400 робітників. Її корпуси простяглися на цілий квартал. За добу підприємство випускає 1900 пар взуття. Створений у 1956 році на базі промартілі «Червоний металіст» завод сільськогосподарських машин став найбільшим у місті.. Провідну роль у колективі відіграє партійна організація, яка налічує понад 80 комуністів. Близько 3-х тисяч тонн різних фарб протягом року виготовляє завод лакофарбових виробів, створений у 1962 році на базі промартілі «Хімік». Гуляйпільський завод побутових товарів випускає дитячі коляски, керогази тощо.
З'явилися і нові заводи — ремонтний, цегельний, продовольчих товарів, маслозавод. Працюють також комбінат побутового обслуговування, ряд комунальних підприємств, районне відділення «Сільгосптехніки», міжколгоспна будівельна організація, пересувна механізована будівельна колона, елеватор, друкарня, інкубаторна станція тощо. В 1969 році тут став до ладу один з найбільших на Україні сирзавод. Всього на підприємствах міста працює близько трьох тисяч робітників службовців.
Тисячі трудящих міста беруть участь у русі за комуністичне ставлення праці. Десяткам колективів присвоєно почесне звання комуністичних. 526 чоловік воювали звання ударника комуністичної праці.
Робітничі колективи міста взяли шефство над багатьма колгоспами і радгоспами ійону. Завод сільськогосподарських машин спорудив в артілі «Україна» зрошу­вальну систему на 10 га, побудував лінію високовольтної передачі до механізованого току артілі «Заповіт Леніна».
Змінився зовнішній вигляд міста. Протягом поточної п'ятирічки виросли нові житлові квартали — споруджено 40 багатоповерхових будинків, відкрито їдальню, кафе, нові школи тощо. Житловий фонд за 25 післявоєнних років зріс більш як у два рази. Місто забудовується за генеральним планом. Більш як на 20 км простяглися асфальтові тротуари. Ця робота ведеться особливо швидко, бо став до ладу місцевий асфальто-бетонний завод. Весною й улітку вулиці потопають в зелені фруктових і декоративних дерев. У Гуляйполі три парки, кілька скверів. На семи гектарах розкинувся зелений гай. Зростає добробут гуляйпільців. Про це красно­мовно свідчать 3,6 млн. карбованців трудових заощаджень, що зберігаються в місцевій ощадній касі. В особистому користуванні трудящих — понад 100 авто­машин. До послуг гуляйпільців — пошта, телеграф і телефон з міжміським пере­говорним пунктом.
Поліпшилося медичне обслуговування населення. В місті працюють районна лікарня на 200 ліжок, психоневрологічна, фтізіатричний диспансер, поліклініка, З медичні пункти, аптека. Про здоров'я трудящих турбуються 38 лікарів, 177 працівників з середньою медичною освітою. В 20 дитячих садках і яслах вихову­ються наймолодші громадяни міста — діти.
Завжди людно на міському стадіоні «Будівельник»,розрахованому на спортивні заняття 3 тис. чоловік. Добре обладнані стадіони мають колгоспи ім. К. Маркса та «Заповіт Леніна». У 1967 році спортсмени гуляйпільського ДСТ «Колгоспник» стали чемпіонами області з важкої атлетики.
За післявоєнні роки розширилася мережа шкіл. У 1969/70 навчальному році працювали три середні, дві восьмирічні та чотири початкові школи, дитяча музична, це також вечірня і заочна школи. Щодня в місті сідає за парти понад 4 тис. учнів; їх навчають 235 учителів.
Заслужену вчительку УРСР Г. І. Руденко нагороджено орденом Трудового Чер­воного Прапора, 13 педагогів — значком «Відмінник народної освіти».
На підприємствах, в установах і школах Гуляйполя є 28 бібліотек, книжковий іфонд їх становить понад 160 тисяч томів. За активну пропаганду кращих творів |літератури районна бібліотека для дорослих, що має звання бібліотеки відмінної Іроботи, у 1964 році була нагороджена медаллю Т. Г. Шевченка. Велику популяр­ність серед трудящих завоювали районний народний краєзнавчий музей, створе­ний у 1962 році, будинок культури на 300 місць, клуб «Металіст» заводу сільсько­господарських машин, новий кінотеатр «Космос». На підприємствах і в колгоспах -1969 році працювало 7 клубів на 1800 місць, обладнаних кіноустановками, та червоних кутків.
Трудящі міста мають широкі можливості для розвитку своїх талантів і здібностей — 38 самодіяльних гуртків об'єднують 950 чоловік. Агіткультбригада ра­йонного будинку культури у 1967 році була учасницею республіканського огляду художніх колективів, присвяченого 50-річчю Великого Жовтня.
Все, чого досягли гуляйпільці в господарському і культурному будівництві— наслідок їх самовідданої праці, результат організуючої і керівної ролі партійних організацій, які об'єднують 980 чоловік. Найпершими помічниками комуністів Комсомольці, яких налічується 1,4 тис. чоловік. Комуністи і комсомольці — запальники соціалістичного змагання, вони йшли в авангарді ювілейної вахти на сть 100-річчя з дня народження В. І. Леніна.
Під зорею Великого Жовтня трудящі Гуляйполя успішно перетворюють своє, колись глухе і занедбане містечко, на місто нового, соціалістичного побуту.
джерело тексту www.imsu-zaporizhzhya.com

 

0
Ваш голос: Ні
Збір матеріалів

Повернутися до початку