Анотаційна дошка К.В. Білокур, м. Київ

В м. Києві по вулиці з іменем відомої художниці Катерини Білокур, 2/8 встановлено анотаційну дошку.

Катерина Василівна Білокур - майстер українського народного декоративного живопису.
К.В. Білокур народилась в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (сьогодні Яготинський район Київської області) 25 листопада (7 грудня) 1900 р. Точна дата її народження не встановлена.
Її батьки не були бідними селянами - тримали худобу, мали будинок, вкритий залізом, а головне - землю. Приблизно в 6-7 років вона навчилась читати, тому до школи її не віддавали. Коли саме майбутня художниця почала малювати сказати важко, але, вочевидь, це сталось не в дитинстві, а в юнацтві. Малювала вугіллям на шматках полотна. В 14 років її побачили за цим безглуздим, як всі вважали, ділом. Прийняли невідкладні заходи - лозини і суворіша заборона малювати. Відтоді дівчинці треба було творити таємно.
В 1922 або 1923 р. К.В. Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки і відправилась туди. Але в технікум вона не потрапила, так як не мала документу про освіту.
Розпач була тяжкою. Дівчина робить відчайдушну спробу - перекидає свої малюнки через огорожу в сад технікума -раптом студенти їх піднімуть, оцінують  гукнуть, запропонуюьб залишитись. Катерина довго озиралась і все не вірила, що її так у не кличуть. В розпачі вона пішла додому з Миргорода пішки.
Від катастрофи її врятувала творчість - недивлячись будь на що, малювати вона не кинула, а ще і почала відвідувати драмгурток.
В 1928 р. К.В. Білокур дізнається про набір до Київського театрального технікуму і вирішує ще раз спробувати свої сили, але тут знов стало питання про освіту.
Прийшов 1939 р. і її випробовуванням прийшов кінець. Втрутився випадок, або доля.
Художниця гостювала у двоюрідної сестри, де почула по радіо пісню у виконанні славетної Оксани Петрусенко. Чи пісня, чи голос, а може бути, і то і інше, настільки її вразили, що вона всю ніч просиділа над листом - і вранці відправила його за доволі незвичайній адресі: «Київ, Академічний театр, Оксані Петрусенко».
Однак слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився і потрапив до адресата. Вкладений в конверт разом з листом малюнок на шматку холста - калина - вразив Оксану Петрусенко.
І ось - в Богданівку приїздить Володимир Хітько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Вражений, він забирає кілька картин з собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвію Донцову. Приймається однозначне рішення - негайно организувати виставку. І в 1940 р. в Полтавському будинку народної творчочті відкривається власна виставка художниці-самоучки з Богданівки К.В. Білокур, на якій було показано лише 11 картин.
Успіх бул величезний. К.В. Білокур преміювали поїздкою до Москви. Її супроводжував В. Хітько. Художниця відвідала Трет'яківську галерею, Пушкінський музей, музей В.І. Леніна. Найбільш вразили «малі голанці», художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Але відомі картини одночасно і захопили, і пригнітили Катерину. Деякий час після цього вона навіть не могла працювати: «Ну куди мені бути художницею? Я - ніщо! Моя мазня нікуди не придатна!»
Потім почалась війна… А в 1944 р. в Богданівку приїхав директор Державного музея українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай - запропонував виставку і купити картини. Завдяки зусиллям саме цієї людини в музеї є краща колекція робіт К.В. Білокур.
Одну за іншою художниця творить свої відомі картини - «Декоративні квіти» (1945), «Привіт вражаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар-Колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квіти і берізки увечері» (1950), «Кавун, моркова, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953-1958), «Будинок в Богданівці» (1955), «Гай» (1955), «Жоржини» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт з колосками і глечиком» (1958-1959), «Букет квітів» (1959)… Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні і осіння - така картина, звичайно, робилась с весни до осені.
«Офіційна» післявоєнна біографія богданівської художниці виглядала доволі гарно. В 1949 р. вона увійшла в Союз художників України, в 1951 - нагороджена орденом «Знак Шани», отримала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а згодом, в 1956 р. - Народного художника України. Її творчість вивчали, про неї писали. Твори К.В. Білокур регулярно експонувались на виставках - в Полтаві, Києві, Москві та інших містах.
Три картини БІлокур - «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» - були включені в експозицію радянського мистецтва на Міждународній виставці в Парижі в 1954 р. Там їх побачив Пабло Пікассо. Увксь світ почув його слова: «Якщо б у нас була художниця такого рівня майстерності, ми б примусили заговорити про неї увесь світ!»
Після у неї з'явились чисельні друзі, головним чином, художники і мистецтвознавці, у яких геніальна самоучка дістала розуміння і повагу. Крім зустрічей, вона вела з ними тривале листування. Багато листів свідчать, що її літературний хист не поступається художньому. Серед її дрів по листуванню був поет Павло Григорович Тичина, мистецтвознавець Степан Андрійович Таранущенко, директор Музея українського народного декоративного мистецтва Василь Григорович Нагай, відома художниця Олена Львівна Кульчицька, полтавський художник Матвій Олексійович Донцов, художниця Емма Иллінішна Гурьєвич і багато інших діячів мистецтв.
Думки про переїзд до Києва виникали у К.В. Білокур не раз, але так і залишились мріями. Можливість постійного спілкування з друзями, музеї, концерти - все це здавалось їй таким прекрасним. Вабили и повсякденні зручності міського життя, наприклад, електрика або газова плита - сільське життя завжди здавалось Катерині прокляттям. Однак, за винятком поїздок в Київ і Полтаву в справах, пов'язаних з виставками і двомісячного відпочинку в Будинку творчості письменників в 1955 р., вона не залишала рідної Богданівки.
Також переїзду в Київ заважала хвороба матері, да і сама художниця стрждала від хвороб.
Напочатку червня 1961 р. мати художниці померла, а саму К.В. Білокур зовсім виснажену хворобами, відвезли в Яготинську районну лікарню; 10 червня їй зробили операцію, але, на жаль, безуспішно. В этой же день художниця поимерла.
Джерело.