Меморiальна дошка на честь В.А. Кабачка в м. Полтавi

Зображення користувача Tan-Tol.
  • Теги:
    • Мемориальная доска,
    • Пам'ятники,
    • Видатні особистості

Оцінка: +5 / 1 учасник / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

  • УкраїнаПолтавська областьПолтава
Опис

Джерело

У Полтаві на будинку музичного училища імені М.В.Лисенка відкрито меморіальну дошку В.А. Кабачку.

 

З автобіографії Володимира Андрійовича: "Народився в 1892 році липня 15 дня в селі Петрівцях Миргородського району на Полтавщині в незаможній селянській сім'ї. Мати все своє життя служила в наймах. Батька я не знаю...".

Коли Володі виповнилося п'ять років, його забирають із села до Полтави, а в семирічному віці він уже співає в Полтавському архиєрейському хорі. Тут діти перебували на повному державному утриманні (житло, одяг, харчування). З музичних предметів вивчали вокал, диригування, сольфеджіо, теорію музики. У Володі був від природи добре поставлений голос.

     Джерело

Великий репертуар, знайомство з різними стилями, новими напрямками, працелюбність сприяли всебічному розвиткові хлопчика, закладали ґрунтовні основи знань, що згодом стало в пригоді у його творчій роботі (в 1917 році – соліст цього ж хору).

Загальну освіту Володимир одержує в Полтавському другому міському початковому училищі, яке з успіхом закінчує 1906 року. Через рік вступає до Полтавського музичного училища і вчиться по класу тромбона (викладач К.Багликов), а пізніше – на ударних інструментах. Від плати за навчання був звільнений як сирота. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі училища під керуванням його директора Д.Ахшарумова.

У 1913 році вступає до Московської консерваторії по класу контрабаса (професор О.Мартинов) та вокалу (професор І.Горді, – Гордієвський). Він відвідує публічні лекції, вистави столичних театрів, бере участь у численних концертах вузівського хору та оркестру.

Навесні 1917 року Володимира забирають до армії (що перешкодило скласти державні іспити), та за станом здоров'я незабаром звільняють від військової служби. Революційні події, матеріальні нестатки змусили Кабачка повернутися в Україну, до Полтави, де на нього чекала сім'я (шлюб узяв у 1916 році).

Починається плідна творча робота В.Кабачка. Він викладає співи в початковій та середній школах міста (в Першій трудовій імені Котляревського та в школі № 8).

Вихованці дуже любили свого вчителя, на уроках усім було цікаво. Звертався він до учнів не інакше, як: "Ану, дітки, давайте пісню розучимо" або "Ану, дитиночко, заспівай пісню...". Під час виступів на олімпіадах, святах – на сцені невеликого шкільного залу – завжди стояв збоку.

Колишній учень В.Кабачка Михайло Фісун згадує: "... Володимир Андрійович був стрункий, вище середнього зросту, чорнобривий і чорновусий, ніс – із горбинкою. Темно-сірі, із зеленкуватим відтінком очі всміхалися доброзичливо і підбадьорливо...

Шкільний хор підготував велику програму пісень на слова Т.Шевченка: "Заповіт", "Думи мої, думи", "Зоре моя вечірняя", "По діброві вітер віє", "Перебендя", "Реве та стогне Дніпр широкий" та ін. З успіхом виступили на святковому концерті в Полтаві, присвяченому 70-річчю від дня смерті Великого Кобзаря".

На цей час Володимир Андрійович захоплюється грою на бандурі. З автобіографії: "... В 1925 році за ініціативою Полтавської політосвіти організував ансамбль бандуристів, який в 1929 році став Державною українською зразковою капелою бандуристів, художнім керівником якої я був до 1934 року..."

Опановуючи харківський метод гри на інструменті, Володимир Андрійович радиться з відомим митцем Гнатом Хоткевичем. Про це дізнаємося з листів В.Кабачка до Г. Хоткевича, які нещодавно переслала з Гренобля (Франція) донька Хоткевича синові В.Кабачка Миколі. Для Полтавської капели Г.Хоткевич написав твори "Про Байду", "Буря на Чорному морі" та ін. За досить короткий час під керуванням Володимира Андрійовича вона стала високопрофесійним колективом. Провідне місце в репертуарі посідає доробок українських композиторів та народні пісні. Це, зокрема, "Вічний революціонер" М.Лисенка, "Дванадцять косарів" К.Богуславського, "Уперед, хто не хоче конати" Л.Ревуцького, "Грими, грими, могутня пісня" В.Верховинця, "Думи мої, думи", "Ой, джигуне, джигуне", "І хліб пекти, і по телята йти" тощо.

Капела побувала в багатьох селах Полтавщини, у різних містах колишнього Союзу. Перед концертами слово брав відомий професор Володимир Щепотьєв, який розповідав про бандуру та уславлених виконавців.

У 30-і роки В.Кабачок був помітною постаттю серед української мистецької інтелігенції. Можливо, тому за наклепницьким доносом його заарештували (1934). Проте через деякий час звільнили, але в капелу він не повернувся. Почав працювати литавристом у міському оркестрі, що виступав у парку імені Луначарського. "В.Кабачок був старшим за віком і дуже добре ставився до нас, молодших, – згадує один із оркестрантів. – Ми завжди зверталися до нього за консультацією, коли траплялося якесь складне місце в музичному тексті твору. Володимир Андрійович дуже добре читав партитуру і обов'язково розтлумачить, підкаже, докладно пояснить все, що нас цікавило..."

Згодом Володимир Андрійович залишає Полтаву і переїздить до Ленінграда (там жили родичі дружини), куди невдовзі викликає сина Миколу. Працює артистом оркестру Великого драматичного театру імені М.Горького.

Палка любов до українського мистецтва і тут не дає спокою. У вільний час організовує хорову капелу та капелу бандуристів у системі "Експорт лісу".

Та в серпні 1937 року В.Кабачка знову заарештували і без будь-якого обвинувачення та суду оголосили вирок: десять років заслання на Колиму. У жахливих умовах сибірських таборів розрадою для митця була музика, яка врешті й урятувала його. Він самотужки зробив бандуру і часто грав улюблені твори товаришам, котрі намагалися оберігати його від надто важкої, виснажливої праці.
2 грудня 1943 року В.Кабачка звільнили від ув'язнення як безнадійно хворого. З великими труднощами він дістався на "материк" і добрався до Ташкента, щоб зустрітися з сином. (Ця зустріч відбулася лише в 1945 році в Києві).

Артисти евакуйованого з Києва Українського драматичного театру імені І.Франка влаштували в себе Володимира Андрійовича і допомогли дістати костюм, в якому він виступав як соліст-бандурист у концертах Ташкентської філармонії. Допоміг Кабачкові влаштуватися на роботу Л.Ревуцький. Пізніше Володимир Андрійович почав працювати керівником хорового ансамблю дружин офіцерів.

     Джерело

Після повернення в 1944 році до Києва В.Кабачок веде клас бандури в музичному училищі імені Р.Глієра, а згодом і в консерваторії імені П.Чайковського Виховав понад п'ятдесят бандуристів, серед яких педагоги, солісти, науковці... За його ініціативою створене перше жіноче тріо бандуристок (Т.Поліщук, Н.Павленко, В.Третякова) – лауреатів міжнародних конкурсів. Колишні учні – професор С.Баштан, викладачі М. Поклад, А.Грицай, В.Лапшин, А.Маціяка, І.Лупан та ін.

     Джерело
Перше знайомство з В. Кабачком: тріо В. Третякова, Н. Павленко, Т. Поліщук. 1949 р.

Усім своїм вихованцям Володимир Андрійович прищеплював любов до народної творчості, ансамблевої гри. А вони ставилися до нього, як до рідного батька. Про це написало багато його учнів. "... Пам'ятайте, – казав, – що ви селянські діти, працюйте в музиці так, як наші батьки в полі. Треба й недоспати, і не боятися мозолів на пальцях". (В.Пархоменко, 1982). "... Саме В.Кабачок своїм тактом, психологічно-педагогічним підходом прищепив мені любов до старовинного народного інструмента..." (А.Грицай).

Одночасно працював митець і в Державному українському народному хорі імені Г.Верьовки. Він виступав як соліст-бандурист та керував оркестром народних інструментів. Колишня солістка хору Людмила Бобровникова згадує: "Як тільки Володимир Андрійович з'являвся на сцені, глядачі зустрічали його зливою оплесків. А він ще й не починав. Отакий був наш кобзар! А коли обережно брав бандуру, розправляв свою білосніжну бороду і вуса та починав співати, спочатку сумні, а потім і веселі пісні, – зал не відпускав його зі сцени. Всім хотілося слухати його без кінця. Голос співака був надзвичайно приємний – ліричний баритон, який тонко передавав у пісні радість і горе, щастя і сум...".

"...В дуеті з Людмилою вони так співають "Сирітку", що у людей блищать на очах сльози", – писав Сергій Козак у монографії "Г.Верьовка" (1981).

Упродовж кількох років В.Кабачок працював над "Школою гри на бандурі" – підручником для музичних училищ та консерваторій. Допомагав йому на завершальному етапі композитор Є.Юцевич. Коректуру "Школи..." Володимир Андрійович робив уже зовсім хворий. Підручник вийшов у світ після його смерті...

Не застала його живим і звістка з Ленінграда – постанова про реабілітацію.

Традиція любові до мистецтва бандури зберігається в родині його сина Миколи Володимировича, котрий написав цікаві спогади про батька.

Подвижницька творча, організаторська, педагогічна діяльність В.Кабачка, скромної, доброзичливої людини, незважаючи на довгі роки замовчування, дала плідне жниво.

Звіти
Зображення користувача voky89.
1 Фото
voky89
0
Ваш голос: Ні
Збір матеріалів

Повернутися до початку