Лиска. Лисогірська Зоряна фортеця

Зображення користувача A.G.
  • Атрибуты:
    • Рекомендации
  • Теги:
    • Військові об'єкти,
    • Форт,
    • Історичний об'єкт,
    • Звездные крепости

Оцінка: +20 / 4 учасники / 4 рекомендації / (+0) (-0) якість

  • УкраїнаКиївська областьКиїв
Опис

Лиска. Лисогірська Зоряна фортеця
 
 

 Осоружною вважали колись кияни Лису гору; сама назва свого часу наводила жах. З покоління в покоління передавалися перекази про моторошні нічні шабаші відьом. Ті казки та легенди, до речі, поширені серед усього слов'янського світу, від раннього дитинства хвилювали і М. Гоголя — згадаймо його «Вій» та «Страшну помсту», М. Лисенка, що написав відому музичну п'єсу «Ніч на Лисій горі», М. Булгакова, який, хоч і не згадує київської гори, проте, безперечно, знав про неї, коли писав заключні глави роману «Майстер і Маргарита». Або пригадайте чудовий пушкінський вірш «Гусар» з рядками:
«То ль дело Киев, Что за край!..
Гляжу — гора. На той горе
кипят котлы, поют, играют,
свистят, и в мерзостной игре
гуляют ведьмы...»
Згадують її старі та нові довідники по древньому Києву. З такою назвою існують гори, урочища, села, а колись були і корчми, знову-таки в усьому слов'янському світі. А у Києві Лиса гора існувала і на лівому березі Дніпра — у вигляді довгої піщаної дюни з вершиною десь біля Вигурівщиии (тут і дніпровська протока з промовистою назвою Чорторий), і під Михайлівською горою (літописне Чортове беремище), і біля Щекавиці, і нарешті — на стрімкій, високій кручі — мисовому виступові при впадінні річки Либідь у Дніпро.
Саме ця віддалена від інших київських гір круча і донесла аж до наших днів стародавню назву. На її стрімкому крутосхилі, зверненому до Дніпра й Телички, немає дерев, принаймні їх не видно з широкого асфальтового пасма сучасного Наддніпрянського шосе. Отже, Лиса. Але з півночі, від Залізничного і Стратегічного шосе та залізниці Київ — Москва, на гору веде широкий шосований серпантин, обрамований старезними дубами й осокорами. Впадає у вічі розкіш зеленого вбрання, незайманість підліску й трав. Адже віками тут, на незручних для життя людини урвищах та ярах, не сіялося, не косилося, а останні сто років суворий режим забороненої зони сприяв і певній збереженості рослинного й тваринного світу. Поруч гуркоче залізниця, димлять труби промислових підприємств Телички й Корчуватого, гуде автострада... А назви — Стратегічне шосе, Саперна слобідка — походять із часів, коли на цю місцину звернуло увагу військове відомство.
Поросла деревами й чагарниками гора зберегла, крім природної краси, чимало цікавих пам'яток комплексу фортифікаційних споруд 1870-х років, що залишилися у майже первісному вигляді. Варто придивитися й до жовтих цеглин, не тільки тому, що вони майстерно змуровані в підпірні стіни, які обрамовують вхід до тунелів. Тут, біля важких, окутих залізом брам, десятки років стояли вартові, і дехто з них не втримувався від спокуси написати власне ім'я. Ці написи, непомітні здаля, зблизька проступають своєрідними візитними картками багатьох поколінь солдатів. Ні, це не той легковажний туристський стінопис, проти якого ми всі так дружно й слушно протестуємо. Слід зважити на стан людини, яка годинами вистоює на варті в безлюдному місці. А написи тут починаються з 80-х років минулого століття, коли взагалі не кожен «нижній чин» володів грамотою. З-поміж тих старих, з «ятями», назв губерній, повітів, бадьоро звучать імена з датами двадцятих, сорокових років. Трапляються досить незвичні тексти.
Солдатські автографи нагадали про молодого бійця Київського караульного полку часів громадянської війни, згодом відомого радянського письменника К. Г. Паустовського, який теж ніс охорону військових складів «десь за Байковим кладовищем» (чи не тут?), та епізод, описаний ним у «Повісті про життя». Дослідження написів на мурах Лисогірського форту могло б відкрити цікаві сторінки історії міста XIX-XX сторіч.

Лисогірський форт
Невивчена сторінка військового минулого Києва



1943 рік

джерело тексту 

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. погіршилися відносини Росії із західними державами, виникла загроза розриву з Австрією, почалася франко-прусська війна. Царський уряд, занепокоєний можливістю втягнення у військові конфлікти, розпорядився привести в оборонний стан фортеці на західних кордонах, і приступити до проведення фортечних робіт у Києві. Головним Інженерним управлінням були розроблені детальні плани нових укріплень міста з урахуванням місцевості, позначено еспланади.
У 1867 році, за дорученням Олександра II, відомий військовий інженер, генерал Е.І. Тотлебен (дослівно – “любов до смерті”), який обіймав посаду Генерал-інспектора з інженерної частини, прибув до Києва для огляду фортеці і довколишньої місцевості. У 1869 році генерал запропонував побудувати у Києві 27 фортів на височинах від Видубицького монастиря до Сирця і далі до Дніпра, а також за річкою Либідь. 28 квітня 1870 року Олександр II затвердив його проект. Військове відомство приступило до підготовки першочергових заходів (з доповіді Головного Інженерного управління Військовому міністру Д.О. Мілютіну, травень 1871 року):
а) Занять лежащую на правом берегу реки Лыбеди высоту, известную под именем Лысая гора под отдельный самостоятельный форт, дабы вполне обеспечить мост железной дороги, совершенно открытый с этой высоты.
б) Усилить слабое Зверинецкое укрепление и устроить промежуточное укрепление между фортом Лысой горы и Васильковским.
в) Устранить важнейшие недостатки существующей крепости, прикрыв оборонительные постройки Васильковского и Госпитального укреплений земляными насыпями.
г) Выдвинуть укрепленную позицию вперед на высоты Старого города, связав ее с крепостью сильною батареею на косогоре Липок.
Як бачимо, у проекті Тотлебен ставив питання про забезпечення захисту не тільки Печерська, але й центральної частини міста, або так званої «Старокиївської позиції». Тут він запланував побудувати систему укріплень і розташувати їх попереду Андріївської церкви, Флорівського монастиря, біля Десятинної церкви, «Мініховських» валів, навколо Володимирського собору, будівництво якого тоді йшло, навкруги університету Св. Володимира. Крім того, було заплановано спорудити 12 окремих артилерійських батарей по всьому місту. Таким чином, весь Київ мав перетворитися на велику фортецю-табір.
14 червня 1871 року до Києва прибув Військовий міністр Д.О. Мілютін. У присутності начальника інженерів Київського Військового округу, генерал-майора Д.Г. Біркіна він оглянув позиції, на яких планувалося будівництво нових укріплень. З приводу їх розташування і призначення кожного Д.О. Мілютін висловив задоволення і підкреслив, що «...в фортификационном отношении пункты для расположения батарей и укреплений избраны превосходно и лучшего желать нельзя».

Земельні суперечки
Здійснення проекту посилення Києва значно погіршило б становище міста. Спорудження нових укріплень і встановлення еспланадних правил вимагало знесення житлових будинків та відселення мешканців, як це відбувалося під час будівництва Нової Печерської фортеці. Тоді на Печерську було знесено 533 будинки, а мешканці вимушені були оселитися за річкою Либідь, де потім виникло так зване «Новое строение» — Либідська частина Києва. Невдоволені були різні верстви міського населення, особливо ті, що займалися торговельно-підприємницькою діяльністю. Дуже активно висловлювала незадоволення преса. На сторінках київських газет постійно говорилося про руйнівні наслідки проекту, якщо його буде здійснено. Хвиля обурення охопила і наукову громадськість Києва, у зв'язку з намірами побудувати чотири форти навколо університету Св. Володимира.
Відомий письменник, історик та церковний діяч Андрій Миколайович Муравйов найактивніше виступав проти проекту Тотлебена. Під час перебування Д.О. Мілютіна у Києві, він вручив Військовому міністру протест. Будівництво нових укріплень ставило під загрозу знищення приватних садів у Липках, і у Старокиївській частині, Царський сад, Ботанічний сад університету, який підпадав під межу укріплень навколо обсерваторії. Було заборонено зведення понад ста кам'яних будинків у цій частині міста, відкладалося спорудження митниці і трьох церков у Лук'янівському кварталі.
Такі методи оборони серйозно загрожували подальшому розвитку Києва. «... Вот уже четвертая крепость, — писав А.М. Муравйов, — воздвигается для его защиты в продолжении 160 лет, и еще ни одной из них не случилося ему воспользоваться, хотя предпоследняя (мається на увазі Нова Печерська фортеця) отчасти разорила его, а последняя довершит, если только исполнится то, что предположено. ...Тем прискорбнее сия четвертая крепость, вовсе неожиданная, а между тем столь разорительная для целого города, которому страшнее такая оборона, нежели само нападение».
Таким чином, проект мав би негативний вплив на розвиток міста. Масові протести змусили відмовитися від будівництва укріплень у центрі міста, а замість них було вирішено створити пояс окремих фортів за межами Києва, по той бік річки Либідь.
Рішення обмежити кількість запланованих укріплень підтримав і генерал-губернатор Південно-Західного краю, князь О.М. Дондуков-Корсаков (перебував на посаді з 6 січня 1869 по 15 квітня 1878 рр.). Він визнав такий варіант більш корисним для Києва, але, враховуючи можливість військової небезпеки, вимагав від Київського Фортечного Інженерного управління найскоріше розпочати роботи по будівництву укріплень.
Будівництво Лисогірського форту і відведення під його еспланаду 500 саженів місцевості вимагало відчуження земель, більшість із яких належали Києво-Печерській Лаврі, Видубицькому монастирю, а також приватним особам. Це спричинило територіальні та майнові претензії їх володарів до Інженерного відомства. У 1872 році Київським Губернським Правлінням була створена комісія, яку очолював Київський Повітовий предводитель дворянства, для оцінювання земельних ділянок, що відходили під форт і визначення компенсацій за них. До складу комісії увійшли представники Київського Окружного Інженерного управління, Повітового суду, поліції, а також Київський Губернський землемір і Особливий землемір при Київській Креслярській комісії Трофімов. У роботі комісії взяли участь депутати від Видубицького монастиря і Лаври.
Духовенство, як великий землевласник, відігравало важливу роль у соціально-економічному житті Києва. Майже всі землі київського лівобережжя і частина правого берега належали великим монастирям: Лаврі, Видубицькому, Братському, Михайлівському, Китаївському. Відчуження земель на користь Інженерного відомства дуже шкодило їх інтересам.
У 1872 році від Лаври були відібрані землі на Лисій горі, а як компенсацію вона отримала казенну Совську дачу, ділянку з урочища «Темний луг» з Вітяно-Трипільської дачі та острови Галерні № 1 та № 2. Пізніше Лаврі віддали острів Галерний № 3, якого взято від селян села Мишоловка як надлишок. При цьому, у 1875 році лаврський хутір Коноплянка відійшов до Окружного Інженерного управління. Видубицький монастир також позбавився земельних ділянок, дубового гаю і лісової дачі на хуторі Корчувате.
Будівництво
Е.І. Тотлебен приділяв особливу увагу питанням організації оборони залізниць і мостів. Користь цього показала франко-прусська війна, оскільки наявність фортець і укріплень поруч із залізничними вузлами не давала можливості армії противника скористатися цими шляхами під час наступу.
Однією з головних завдань форту на Лисій горі була оборона Дарницького залізничного мосту через Дніпро. Побудований у 1868—1870 роках за проектом інженера-калітана А.Є. Струве, міст стояв на 13 биках і мав довжину понад кілометр, на той час найдовший у Європі. При його будівництві А.Є. Струве вперше в Роси застосував кесонний метод закладання фундаментів. 17 лютого 1870 року через новий міст перший поїзд Києво-Курської залізниці прибув на київський вокзал.
Лиса гора вигідно розташована: навколишня місцевість помережена ярами, що ускладнювало б наступ при облозі. При розливі Дніпра, рівень води сягав підніжжя Лисої гори, що разом із річкою Либідь утворювало додаткову перешкоду.
Ще одна сприятлива обставина — це розташований поблизу, в урочищі Теличка, цегельний завод. З метою розширення виробництва, у липні 1872 року ризькому громадянину Андрію Ерліху було дозволено влаштувати на хуторі Корчуватому, який належав Видубицькому монастирю, приватну цегельню. Були задіяні також інші приватні заводи, Єпішкіна і Волкова, з якими Київське Окружне Інженерне управління уклало контракти.
Кошторис будівництва склав 2,5 млн. карбованців. У другій половині 1872 року почалися роботи, в яких, крім військових будівельників, брали участь вільнонаймані робітники, арештантські роти, в'язні Київської фортеці. Будівельні матеріали — цегла, дошки, залізо тощо постачалися київськими підприємствами.
У 1872—1874 роках були проведені значні роботи: зведені бастіони і напівбастіони, батарею для прикриття відходу гарнізону і редюіт. У головному валу укріплення улаштовані потерни, які забезпечували вихід до рову з внутрішньої частини форту. До кінця 1873 року було завершено улаштування сполучень між фронтом, флангами і горжовою частиною форту та проведені мосовані дороги фронту бастіонів.

Фортифікаційна структура
Форт складається з трьох розділених частин — північної, що має своєрідні бастіонно-тенальні обриси, південної – полігонального плану, і окремого східного укріплення у вигляді редюїта, з якого прострілюється внутрішній простір північної і південної частин.
У плануванні поєднано тенальну та полігональну конструкцію, що для того часу було прогресивно. З системою казематових та інших будівель, мережею сполучень та комунікацій, при 178 гарматах на озброєнні та 2-тисячним гарнізоном, Лисогірський форт вважався неприступним і спроможним забезпечити захист підступів до Києва.
Гласиси були сплановані під обстріл з головного валу. Для кращого пристрілювання місцевості улаштовано кремальєри і додано особливий фланг з ровом, через що ліва частина форту отримувала самостійну оборону. Щоб ускладнити доступ до рову були зведені ескарпові та контр-ескарпові мури з траверзами та бійницями для пристрілювання його з рушниць. За прикладом Госпітального укріплення Нової Печерської фортеці, у Лисогірському форті були передбачені капоніри для пристрілювання ровів артилерією . Побудовані у 1874—1875 роках, до нашого часу вони не збереглися.
Під валами проходять 8 великих, обкладених жовтою цеглою потерн – тунелів, які могли правити за укриття від обстрілу облоговою артилерією противника. Форт обладнано системою водопостачання з криницями при потернах, а також дренажними криницями для відведення з рову дощових та снігових вод у довколишні яри. Вони ж виконували функції сортій, тобто підземних ходів, які забезпечували таємний вихід за межі укріплень.
Крім військових будівель і складів, на території розміщувалися кухні, лазарет, запаси провіанту. Для кращого зв'язку між батареями і сполучення з Печерською фортецею були проведені шосовані дороги. Відтак, Лисогірський форт являв собою досить складну оборонну споруду. Під час будівництва все ретельно перевірялося і при необхідності дороблювалося.
Завершено будівництво було в 1876 році. Однак далеко не все заплановане проектом вдалося здійснити. Посилення інших фортець та приведення їх в оборонний стан, що проводилося одночасно з укріпленням Києва і теж за ініціативою Е.І. Тотлебена, спорожнили державну скарбницю. Інженерний департамент визнав недоцільним продовження робіт. Адже бої останніх війн проходили далеко, і Київська фортеця, хоча і приводилася в оборонний стан, не була використана за своїм призначенням.
На прикритий шлях над контрескарпною стіною виводять аппарелі з рову. Ескарп і контрескарп земляні. На відстані 100-200 метрів від рову проходить гласис: передова піхотна позиція, бруствер. Виглядає як 2-метровий контрескарп, в кількох місцях має додаткові насипи.
Казарми були прикриті захисними валами. Південна частина форту відокремлена від північної ровом і валгангом, що має бруствер у бік північного форту. До валгангу була прибудована казарма, яка не збереглася. Також казарми були врізані в круті відроги гори, уздовж дороги, що веде від Дніпра у форт, що забезпечувало їх надійний захист.

Місце страт
Наприкінці XIX ст. Київська фортеця остаточно втратила своє військове значення. У 1897 році її перетворено у фортецю-склад.
Кінець XIX — початок XX ст. було відзначено посиленням суспільно-політичних рухів у країні. На кожен виступ царизм відповідав жорстокими каральними заходами і у цій справі Лисогірський форт відігравав певну роль. З 90-х років XIX ст. форт використовується як місце страти в'язнів «Косого капоніру» — відомої військово-політичної в'язниці. Для цього у форті споруджено ешафот з вісьмома шибеницями. У 1903 році на київській каретній фабриці, за спеціальним замовленням, була виготовлена карета смертників, у якій привозили до Лисогірського форту засуджених до страти арештантів. Прямуючи з «Косого капоніру» до Лисої гори, карета наводила жах на мешканців міста. Зберігається вона у історико-архітектурному пам'ятнику-музеї «Київська фортеця»..
Доставлених до місця страти зустрічав кат із підручним та священик. Страчені позбавлялися права на християнське поховання, тому кат закопував тіла повішених неподалік шибениці, у земляних валах. При цьому поверхні валів зрівнювалися так, щоб навіть не було видно їхніх могил. Тому і зараз ми не знайдемо у форті ніяких поховань. Але досліднику історії Київського некрополя, представнику найкращої плеяди києвознавців Людмилі Андріївні Проценко (1927— 2000) вдалося виявити в архівах дані про близько 300 поховань, серед яких більшу частину становить могили діячів політичних організацій і учасників революції 1905—1907 років. Тут поховано і вбивцю прем`єра Столипіна – Данила Богрова.
Придушення революції у 1907 році настільки збільшило кількість страт, що у Лисогірському форті вже не вистачало місця для поховань. З травня 1910 року Київський поліцмейстер вимушений був таємно звернутися до Київської міської управи з проханням знайти інше місце для поховань «державних злочинців». Для подальших поховань страчених на Лисій горі 29 грудня 1910 року, в районі Звіринця по Старо-Наводницькій дорозі, було відкрито спеціальне кладовище. За офіційними даними страти у форті припинилися лише після лютого 1917 року.

Війни ХХ століття
Перша світова війна змусила до укріплення Лисогірського форту. Виправлялися земляні вали, казематовані споруди та найбільш важливі частини форту були посилені залізобетонними конструкціями. Озброєння поновлено далекобійною артилерією. Серед неї особливе значення мала потужна 16-ти пудова фортечна мортира (тоді такі гармати називали монстрами.). У випадку наступу, вона транспортувалася з капоніру правого полігона форту до горжової частини і могла вести обстріл лівого берега Дніпра, у тому числі району Дарниці і місцевості Осокорки. На початку 1915 року Лисогірський форт приведено в оборонний стан і зосереджено у ньому значні запаси снарядів та медикаментів.
Відгриміли залпи Першої світової війни. Так сталося, що і у цих страшних подіях Лисогірський форт знову не став у пригоді, знову промовчали гармати на його бастіонах. Форт помітно втрачав своє військове значення.
Відчутного удару економічному і стратегічному становищу Києва нанесли громадянська війна та інтервенція. Відступаючи з міста, білополяки у червні 1920 року, підірвали усі мости через Дніпро, у тому числі й Дарницький залізничний. Завдяки неймовірним зусиллям міст було відбудовано за рекордно короткий термін, маючи примітивний інструмент і обладнання. 10 вересня 1920 року відбулося урочисте його відкриття.
У перші роки радянської влади Лисогірський форт використовувався здебільшого як військовий склад. У 1922 році в котловині з південно-західного напрямку приєднується частина, оточена ровом, яка містила стрільбище, стайню, клуні, що колись належали Лаврі, та хутір «Коноплянка», який раніше входив в еспланаду. Оскільки форт вже не міг би протистояти противнику, оснащеному новою зброєю та військовою технікою, він остаточно втратив статус військової споруди, а у 1923 році Лиса гора увійшла до складу Києва. Відтак, нещодавно захоплена військовими підгірна територія повертається у господарське користування, і на ній пізніше споруджується цементний завод.
Під час героїчної оборони 1941-го року форт зазнав пошкоджень; більшість його будівель: капоніри, ескарпові мури, казарми, лазарет, склади, система водопостачання постраждали від німецьких авіабомб. Частину артилерійських складів вдалося евакуювати, щоб запобігти їх вибуху.
Під час окупації Києва німецькими військами на території форту було розташовано ремонтні майстерні важких танків Т-V Тигр. По деякій інформації під час повального відступу німецьких військ завдяки прориву ешелонованої оборони та блискавичного форсування Дніпра Червоною Армією деякі підземні букера були підірвані оскільки майстерні і техніку на ремонті не було можливості евакувати. Але завдяки зусиллям спецгруппи ОСНАЗ НКВД вдалося захопити та розмінувати більшість зарядів та зберегти цілісність форту, захопити ремонтну базу та 5-6 важких танків, а ще 2 було завалено в підірваних приміщеннях, де вони і досі, оскільки подальше розмінування завалених зарядів та розкопки вбачалися неможливими.
По закінченню війни на території форту знаходилися таємне сховище «Госхрана», де зберігалися трофеї вивезені з окупованих територій, а для конспірації на поверхні були артилерійські склади, які з нез’ясованих обставин вибухнули 48 році. Скоріш за все вони були підірвані під час «Кремльовської війни» між В.Сталіним та Л.Берією. Як доводили довгий час, під землею досі знаходяться велика кількість «скарбів» - трофеїв. Що підтверджує багато спроб докопатися до підземних бункерів та артилерійських погребів після виводу військ з території фотру, як приватними особами (досить непогано спорядженими) так і офіційними експедиціями. Але комплекс захисних мір, які застосовувалися на подібних об’єктах та відсутність схем мінування унеможливлюють ці спроби і досі.

Дивна музеєфікація
Майже до початку 90-х рр. Лисогірський форт був занедбаний. Деякий час на його території розташовувалася військова радіотехнічна частина і Лиса гора стала забороненою зоною, до якої не можна було підійти. З того часу залишилися лише великі підземні бетонні резервуари та колодязі.
Неодноразово порушувалося питання про відновлення і збереження цієї пам'ятки історії, але міські керівники були до цього байдужі. Скоро з'явилася можливість врятувати форт від подальшого руйнування: було прийняте рішення про облаштування на Лисій горі природно-ландшафтного парку на честь 1500-річчя Києва. Здавалося, все йшло до кращого: почали наводити лад, місцями відновлювали земляні вали, були розчищені потерни і завали. Але невдовзі, у зв'язку зі змінами у міських керівних структурах, подальші заходи припинилися. Лише камінь-пам'ятка з написом про його закладку самотньо стирчить у другому бастіоні.
Дослідники військової історії знову піднімають найгострішу проблему сьогодення — збереження пам'яток. Споруди Київської фортеці, які збереглися, стосуються і Лисогірського форту, який повинен увійти до складу історико-архітектурного заповідника «Київська фортеця». Тут хотілося б звернути увагу на ситуацію, яка склалася у музеї «Київська фортеця», оскільки він вивчає історію оборонних споруд Києва та їх розвиток у різні періоди. Саме він взяв на себе зобов'язання відновити споруди Київської фортеці й для подальшого збереження планує домогтися їх передачі під свій патронат.
Вже 11 років музей перебуває у стадії реконструкції. За останній час були проведені значні роботи по відновленню Госпітального укріплення Нової Печерської фортеці (музей займає частину його території). Але те, як його відновлюють, викликає скорботне розчарування. Нібито потрапляєш не до справжньої фортеці, а у недолугі декорації.
Керівництво музею відійшло від наукового принципу побудови експозиції і відновлення історичних пам'яток. Це призвело до невідповідностей при відбудові Госпітального укріплення. Наприклад, до частин ескарпових мурів укріплення, що залишилися, добудували мури з червоної цегли, тоді як у XIX ст. при будівництві фортеці використовували жовту. Або навіщо було повністю розбирати Центральний капонір (побудований у 1843—1844 рр.) перед в'їздом до військового шпиталю, щоб, зламавши стару кладку, побудувати такий же новий з сучасної червоної цегли? Чому вивертають і зараз старе мостове каміння у полігонах укріплення і замінюють його сучасною тротуарною плиткою? Гармати, які встановлені на валах, пофарбовані у колір «під золото», і нагадують дитячі іграшки. Хоча це і копії, але все ж таки при їх виготовленні треба додержуватися форм, розмірів і кольору, відповідних тому періоду.
Поспіх і гонитва за чимось незвичайним, недостатнє вивчення архівних документів, їх недбала обробка, не введення у науковий обіг, призвело до того, що Госпітальне укріплення втрачає свій вигляд як пам'ятка історії. Така «реконструкція» не врятовує, а знищує пам'ятники. Якщо така доля чекає і на Лисогірський форт, то Київ ризикує втратити ще один шедевр військово-інженерного мистецтва. Ми не можемо цього допустити. Сподіваємося, що керівництво музею все ж таки повернеться до наукового принципу створення музею.
Наш обов’язок зберегти ці пам'ятки для нащадків і ми закликаємо всіх, кому не байдужа доля нашого історичного минулого, зробити свій внесок у цю справу. Сподіваємося також, що у недалекому майбутньому Лисогірський форт буде музеєфікований.
 
Язичники
 
Зараз на горі є відновлене новітніми язичниками капище. В центрі поляни стоять 4 ідола по 4 метра в висоту, поряд – жертовний камінь, по 4-х кутах поляни – вирізані з дерева вовки. Саме тут проводяться язичницькі обряди…
 
Джерело

 


Як дістатися до точки: 
Можна пішки від ст. метро "Видубичі" до точки входу на гору.
Звіти
Зображення користувача dombrovskii_a.
8 Фото
dombrovskii_a
Зображення користувача vit.vizual.
1 Фото
vit.vizual
Зображення користувача SLA.
1 Фото
SLA
Зображення користувача Granit.
1 Фото
Granit
0
Ваш голос: Ні
Збір матеріалів

Повернутися до початку