Блоґи

Оцінка: +5 / 1 учасник / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

Заньковецька Марія Костянтинівна (справжнє прізвище - Адасовська) народилася 4 серпня (22 липня 1854 року) в селі Заньки Ніжинського району.  

Оцінка: +5 / 1 учасник / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

У Ніжині ім’ям Шевченка названо вулицю, парк та в 1993 році встановлено бронзову скульптуру  (скульптор О. Скобликов).

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

с. Данилівка, пам'ятник Українським Військовим, що захищають Україну від россійських загарбників.  

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

В селі Діброва є невеличкий музей старожитності, в хатинці поруч з сільрадою. В музеї є старовинні знаряддя праці та побутові предмети.

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

В полі поблизу дороги між селами Липовий Скиток та Жорнівка Васильківського району знаходиться могила невідомому солдату.

Оцінка: +4 / 1 учасник / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Романов Михайло Федорович – народний артист СРСР, актор, художній керівник і режисер театру ім. Лесі Українки.

Докладніше про М.Ф.Романова

Меморіальна дошка встановлена у 1975 році. Скульптор М.Г.Дерегус, архітектор А.А.Сницарев.

Оцінка: +7 / 2 учасники / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

Будинок – пам’ятка історії і архітектури. (1848-49, первісний об'єм — класицизм, добудова, 1882-83; — історизм, арх. В. Ніколаєв). В будинку проживали родини Кузьминських, Толлі. Тут бував Л.М.Толстой, містилася перша дипломатична місія Грузинської Республіки в Україні.

Джерело 

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Лисенко Микола Віталійович - видатний український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Детальніше про М.В.Лисенка

Меморіальна дошка встановлена на будинку, в якому він жив з 1888 до 1894 року.

Оцінка: +5 / 1 учасник / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

На червоній лінії забудови вулиці, на перетині вул. Великої Житомирської і Львівської пл. Будинок п'ятиповерховий, цегляний, Г-подібний у плані. Складається з двох різних за протяжністю житлових секцій (планування квартир змінене). Перший поверх було відведено для приміщень громадського призначення, в крилі з боку Львівської пл. – проїзд на подвір'я. Фасади мають асиметричну композицію, заокруглений ріг акцентовано напівсферичною банею та балконом. Входи на сходові клітки підкреслено гранчастими еркерами, вертикалі яких підхоплені невисокими трикутними фронтонами над арками горищних приміщень. Архітектурний декор фасадів викопаний у стилі неокласицизм, для якого характерні глухі вінцеві аттики, карниз великого виносу з мутулами, доричні напівколонки на рівні верхнього ярусу оформлені пальметами фризи тощо. В єдиному стилістичному ключі витриманий рисунок балконних огорож, який поєднує вертикальні елементи з мотивами вінків і гірлянд.

Типологічно споруда належить до категорії великих прибуткових будинків поч. 20 ст. і становить архітектурно-художню цінність у забудові міста. Пам’ятка архітектури.

На першому поверсі з 1913 містився кінотеатр «Ліра».

У будинку проживало подружжя Прахових: Прахов Микола Адріанович, (1873–1957) – художник, мистецтвознавець, педагог, син відомого мистецтвознавця А. Прахова, та його дружина Крюгер-Прахова Анна Августівна (1876–1962) – художник, педагог. З 1910-х рр.. і до 1920 подружжя Прахових викладало в Київському художньому училищі, 1924–33 утримувало художньо-промислову студію. Займали п'ятикімнатну квартиру на третьому поверсі, де в найбільшій кімнаті була майстерня. Тут бували художники В. Васнєцов, М. Нестеров та ін.

1941 та 1945–93 у чотирикімнатній квартирі № 17 на четвертому поверсі проживав Ромоданов Андрій Петрович (1920–93) – нейрохірург, акад. АМН СРСР (з 1974), акад. АН України (з 1992) та акад. АМН України (з 1993), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), Герой Соціалістичної Праці (1980), лауреат Державної премії УРСР (1978), премії ім М. Бурденка (1982). 1942 закінчив Київський медичний інститут, з 1941 – аспірант, 1949–51 – завідувач організаційно-методичного відділу Київського психоневрологічного інституту, на базі якого 1950 було утворено Київський НДІ нейрохірургії МОЗ УРСР (тепер Інститут нейрохірургії АМН України). 1951–64 заступник директора. 1964–93 – директор цього закладу, який з 1993 носить ім'я А. Ромоданова. Автор численних праць: «Метастатичні пухлини головного мозку» (1973), «Пухлини спинного мозку» (1976), «Гострі порушення мозкового кровообігу» (1980),  посібника «Судинна нейрохірургія» (1990) та ін.

Джерело

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

308 років господарями Коростишівської землі була родина Олізарів. В кінці XVIII на початку ХІХ ст. містом володів Пилип Олізар—маршал Люблінського трибуналу. Він побудував новий маєток, прикрасив його сімейними реліквіями, творами мистецтв. При ньому була добудована каплиця до костьолу, відкрита лікарня у 1785 р. та школа. На їх утримання він виділяв значні кошти. При ньому, до речі, землі маєтку давали хороші прибутки від залізорудного та лісопереробного промислів. У травні 1798 році в сім'ї Пилипа Олізара, де вже було двоє дітей, народився син Густав. Дитинство Густава пройшло без матері—вона рано померла.
У 1814-ім незадовго до закінчення навчання Густав Олізар відправляється до Італії—супроводжує хворого батька на лікування. Там відбулося його знайомство з сестрою Наполеона—княгинею Поліною Боризе, яка хотіла використати молодого графа для втечі від австрійської влади, під наглядом якої перебувала. Та Густав не пішов на цю авантюру. Однак йому не вдалося уникнути іншої: одруження на придворній дамі сестри Імператора графині Кароліні де Моло. Але у 1819 р. (хоч мав уже сина і доньку) через погані відносини з батьками дружини змушений був розлучитися.
Густав багато спілкується із творчою інтелігенцією, читає польську і західно-європейську літературу, обирається маршалком дворянства Київської губернії. На початку 20-х років XIX ст. Густав Олізар опиняється у вирі цікавих суспільно-політичних подій. Здружується із місцевим губернатором Бухаріним і героєм війни 1812 р. генералом Раєвським, обирається почесним членом масонської ложі «Об'єднаних слов'ян», в якій об'єдналися офіцери як російської армії, так і представники польської шляхти. Діяльність цієї організації була під негласним наглядом поліції. Олізарові було пред'явлено ультиматум за підписом прем'єр-міністра Аракчеєва: залишити Пе­тербург протягом доби. На це поліція мала серйозні підстави. Властям було добре відомо, що у своїй діяльності на посаді губер­нського предводителя дворянства Київської губернії Олізар дотри­мувався демократичних поглядів, всіляко пом'якшував права кріпаків і неодноразово виносив обговорен­ня цього питання на дворянські збори. Олізар 1824 р. вирушає до Одеси. Він подорожує по Криму. Навіть купив там землю і побудував маєток (нинішній Артек), де у 1825 р. відбулася його зустріч із Адамом Міцкевичем, Грибоєдовим, Генріхом Ржевуським. Неодноразово Густав зустрічався з О.С. Пушкіним. Вони обмінялися віршованими посланнями в яких передавались як найпрогресивніші настрої епох, так і особисті душевні пориви обох поетів. Вірш О.С. Пушкіна „Графу Олізару” написаний в 1824 році це заклик до миру і єднання між російським і польськими народами, а також співчуття нерозділеному коханню Олізара до Марії Раєвської (Волконської).

ГРАФУ ОЛИЗАРУ

Певец! издревле меж собою
Враждуют наши племена:
То наша стонет сторона,
То гибнет ваша под грозою. 

И вы, бывало, пировали
Кремля позор и плен,
И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшкиных знамен. 

И тот не наш, кто с девой вашей
Кольцом заветным сопряжен;
Не выпьем мы заветной чашей
Здоровье ваших красных жен;

И наша дева молодая,
Привлекши сердце поляка,
Отвергнет, гордостью пылая,
Любовь народного врага. 

Но глас поэзии чудесной
Сердца враждебные дружит —
Перед улыбкой муз небесной
Земная ненависть молчит, 

При сладких звуках вдохновенья,
При песнях лир...
И восстают благословенья,
На племена нисходит мир...

У листопаді 1825 р. помирає Олександр і цим вирішили скористатися члени Північно-Південного товариства, аби змінити існуючу на той час систему державної влади в Росії.
Ці події застають Густава Олізара в Криму. Він вирішує по­вернутися до Коростишева. Сюди ж завітав і Михайло Бестужев-Рюмін. Він розповів господарю про невдалий виступ декабристів 14 грудня на Сенатській площі у Петербурзі, про арешти багатьох членів Товариства. Бестужев-Рюмін збирався до Любара, де перебував Сергій Муравйов-Апостол, тож Олізар забезпечив його кіньми і затримав на деякий час у себе жандармського пристава, який мав наказ взяти декабриста живим чи мертвим...
Пізніше зв'язок із представниками опального Товариства послу­жив причиною арешту Густава Олізара. Більше місяця він провів у Петропавловській фортеці..
Коли у 1830-му р. розпочалося" польське повстання, Густав не зміг приховати свого співчуття до його учасників. За що поплатився не лише сам, а й члени його родини. Його з дружиною - Жозефіною Ожаровською було вислано, двох рідних братів Карла і Пилипа—засуджено до 20 років каторжних робіт в Сибіру, а третього брата Наруга—ув'язнено в Житомирську тюрму. Та через деякий час Густаву Олізару було дозволено повернутися до Коростишева.
Цей період характеризується великими змінами в містечку. Насамперед, граф зводить кілька нових будинків у своєму маєтку. Вони, до речі, збереглися й до сьогодні. У Коростишівському маєтку графа Густава Олізара була зібрана чудова картинна галерея творів італійських художників епохи Відродження та кращих робіт польських- художників XVIII і першої половини XIX ст. Його бібліотека нараховувала кілька тисяч томів, причому більшість книг була видрукувана у ХV-ХVII ст. Серед них, до речі, було й рідкісне видання Вергілія. Велику цінність представляв і архів Коростишівського маєтку, в якому зберігалися документи й ли­стування з середини XV ст.
У цей період Олізар плідно займається літературною діяльністю. 3-під його пера виходять численні публіцистичні статті, мемуари. У 1840 р. Густав видає 2 томи ліричних віршів «Спогади», у 1848-ім—брошуру «Лист до німецького народу». Активно співпрацює він з бельгійською газетою. Остання його праця—мемуарні спогади «Пам'ятники»—побачила світ 1892 року у Львові. Густав був людиною найширших захоплень. Чимало часу він віддає влаштуванню парку, який завдяки зусиллям господаря перетворився в один із найчудовіших зразків садово-паркової архітектури середини XIX ст.
Вивчивши принципи бальнеологічного лікування, Густав Олізар переніс методи доктора Прісніца до Коростишева. На базі місцевих джерел у 1837 р. було відкрито пансіонат на 60 хворих, які приїздили на лікування з різних кутків країни і навіть з-за кордону.
При Густаву вкладалося найбільше коштів в оздоблення костьолу, а для німців-протестантів було побудовано церкву (кірху), при якій діяла школа. Значні суми виділяв граф щороку й на ремонт двох православних церков.
У 1829 р. Олізар запрошує перших 30 сімей німецьких сукнярів для розвитку цієї галузі у містечку. Італійські майстри по обробці граніту приїхали сюди на запрошення господаря маєтку у 50-х роках XIX ст.
Густаву Олізару пощастило познайомитися із видатним французьким письменником Оноре де Бальзаком, у якого в березні 1850 р. був за боярина на вінчанні з графинею Ганською в Бердичеві.
1863 рік—рік від'їзду Густава із Коростишева, який він залишає сину Каролю. Тяжко хворий Олізар їде до Дрездена лікуватися. Тут же 2 січня 1865 р. він помирає.

Джерело