Пам'ятник Жертвам Голодомору в с.Сурсько-Михайлівка (Солонянський р-н)

Зображення користувача Vikont.
  • Теги:
    • Памятник жертвам Голодомору,
    • Пам'ятники

Оцінка: +8 / 2 учасники / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

  • УкраїнаДніпропетровська областьСурсько-Михайлівка
Опис

Посилання на джерело тексту.

Голодомор на Україні - масовий голод, що охопив в 1932-1933 роках всю територію України і спричинив значні людські жертви. У 2006 році Верховна Рада України визнала Голодомор актом геноциду українського народу.

Село Сурсько-Михайлівка - багате козацьке село, яке ніколи не мало кріпосного права. Тут завжди жили одноосібники, які дбали про землю, тому й достаток мали працьовиті руки. З 1928 року поступальний розвиток села по висхідній лінії був припинений насильницькою колективізацією.

З 1932 року починається терор голодом. На допомогу місцевим комісіям (активістам) були прислані ще й робітники з заводу Петровського, активізувався місцевий партосередок.

Люди згадують, що комісія ходила і вдень і вночі. Спочатку забирали хазяїна, а потім вигрібали все їстівне - зерно, муку, навіть з глечиків, що вже було натовчено для каші. Всі люди називають активістів: Жиган, Хмелик, Бистрицька, по вуличному Линда. Жінка була особливо жорстока. Поліна Яковенко згадує, що вона у дівчаток з голів платочки знімала, а Марія Олійник, що платтячка, куди мати встигла зашити якісь гроші... Ця жінка потім була засуджена до позбавлення волі на 10 років.

При комісії була молода робітниця сільради Ганна Оленич, яка сповіщала родини до кого сьогодні прийдуть. Це підтверджують люди, зокрема Марія Олійник, яка разом з матір'ю змогла заховатися в сусідньому селі. Дехто зумів приховати частину зерна, а більшість не встигли... Обшукували, забирали, виганяли з хат.

Коли вийшов закон про "п'ять колосків", то багато вже й колгоспників постраждало. Зокрема, Олекса Денисенко. За словами дочки, Денисенко Оляни, батька забрали в 1932 за качан пшінки, що приніс додому. Він був у колгоспі конюхом, хтось доніс, що сховав качан. Знайшли... Доля батька невідома...

Ще Олександру Танцюру посадили за жменьку зерна... Вона відсиділа 5 років, повернулася, а в чоловіка вже інша сім'я...

Одночасно йшов запис у п'ять колгоспів, бо село ж велике... Ті, хто відразу записався до колгоспу - не голодували, а кого змусив голод, ті бідували, працювали "за паличку і 200 - 300г зерна в день."

Північно-західна частина села, де був організований колгосп "Червоний байрак" постраждала менше: там люди були всі корінні, дружніші, всі родичі. А от з іншого боку, де колгосп "Зоря" (пізніше, з 1935-го ім. Л.К.Кагановича,) вимерла більше: люди здебільшого прийшлі, бо поруч залізниця.

Холод обпікає спину, коли чуєш про жахливе слово - голодомор. Уявіть собі: яскраво світить сонце, буяють трави, а вулиці села порожні. Лиш де-не-де хтось ворушиться, бідкається біля мертвих, їх, мертвих, було багато в нашому селі. Зранку, зібравшись на наряд біля контори, виділялась бричка з кіньми та люди, які ще тримались на ногах, виписувався наряд «зібрати мертвих». За свідченнями очевидців, мертві лежали будь-де, а найбільше по вулиці Кірова, бо по ній всі, хто не могли знайти порятунку в селі, йшли до залізниці, щоб їхати «світ за очі», в надії на те, що десь можна знайти крихту хліба, та так і падали, не дійшовши. Всіх їх збирали і звозили в одну викопану могилу, де пригортали землею...

Матері старалися зберегти дітей, вивести, посадити їх на поїзд, щоб доїхали до вокзалу, а там їх підібрала б міліція та віддали б в сиротинець. Такий сиротинець був створений і в нашому селі...

Створила його проста селянка Мотря Єлисеївна Тригуб. Розповідають дві зведені сестри Наталія Шрам та Олександра Єгорова: "Коли у нашої мами Мотрі Тригуб   померли діти, вона стала підбирать усіх  сиріт з округи. Сама вже  працювала в колгоспі. Начальство побачило її старання і виділило їм корову. Дітей було близько 20 . Живуть нащадки їх по всьому колишньому Радянському Союзу."

Старожили стверджують, що в голодні роки багато людей врятував священик отець Дмитрій Тяпочкін. Зокрема, згадує Одарка Костенко: "Я поняла, чого так  довго живу ... Щоб розказать людям скількох батюшка Дмитрій спас в голодовку. Ось тут і хата його стояла. Люди тягнулись до нього . А що він міг дать ? Крихти, хто що тоді міг дать отцю. Спасав причастям, словом добрим. А сам - одні очі та ряса."

Олена Денисенко: "Коли батька забрали в 32 - тому, то до нас приходив батюшка. Він дуже нас жалів, молився. Чим міг - допомагав матері, а нас же у неї осталося   семеро і всі голодні... І ми всі осталися живі, коли другі вмирали..."

В самого батюшки Дмитрія в 1932 році померли два малолітні сини від голоду, а в 1933 році - померла матушка Антоніна від туберкульозу. Вони поховані на старому сільському цвинтарі.

Згадує Педенко (Кравченко) Тетяна Василівна: "Я народилася в 1939 році. До мене в сім"ї були діти - хлопчик Гриша та дівчинка Шура з 1929 року, 1930 року народження. Вони померли з голоду через дві неділі один після одного. Вдома зберігаємо їх свідоцтва про народження".

В пошуках кращої долі багато людей покидало Сурсько-Михайлівку. Із розповіді Євдокії Тютюри: "Коли голод дістав уже до печінок, вирішили батьки їхать мінять на харчі все, що могли. Взяли нас з Килиною. Тяжкою була дорога. Обмін зробити було важко, і ми блукали вулицями. Рідко хто відчиняв двері. Та в одній з хат дали кусень хліба і запропонували залишить нас, дівчат, працювать у них за харчі.Батьки погодилися. Та виявились ті господарі злими. Побили Килину за те, що не змогла підняти відро з помиями, і вирішили ми тікати. Шукали батьків на базарі, та даремно. Сестра  в натовпі загубилась. Довго я плакала, та нічого було робити. Правдами й неправдами я добралась додому, ледь тягнучи ноги, бо по дорозі їла лише бур'ян та пила воду з калюжі. Батьки плакали, їздили шукати . та маленької Килинки не було. Коли я поглянула в колиску, де лежав самий менший братик, то його там не було. Сказали, що помер. А на плиті сиділо ще моїх три сестри, а очі їх говорили: "Мамо, дайте їсти".

75 років минуло з тих страхітливих днів в Сурсько-Михайлівці, а старожили згадують це з великим болем у серці...

Пам'ять жертв голодомору увінчено пам’ятним знаком, який було встановлено в 1993 році з ініціативи сільського голови Хуртіна О.І. Біля нього завжди квіти, як данина безвинним жертвам тоталітарного режиму.



Звіти
Зображення користувача voky89.
1 Фото
voky89
Зображення користувача dombrovskii_a.
1 Фото
dombrovskii_a
0
Ваш голос: Ні
Збір матеріалів

Повернутися до початку