Пам’ятник «Прощавай, зброє!» у Лебедині

Аватар пользователя vv
  • Теги:
    • Памятник воинам-интернационалистам,
    • Памятники

Оценка: 0 / 0 участников / 0 рекомендации / (+0) (-0) качество

  • УкраинаСумская областьЛебедин
Описание

 

Термін «воїни-інтернаціоналісти» був первісно пов’язаний із діяльністю т. зв. більшовицьких «червоноармійських інтербригад», які діяли при встановленні радянської влади, зокрема в Україні в 1918-20 рр. До їх особового складу входили переважно китайці, монголи, угорці, чехи, латиші, австрійці. Вони показали себе особливо надійними при  широкомасштабних репресіях у містах, при придушенні численних селянських повстань та робітничих виступів. Із них формувалися знамениті ЧОНи («части особого назначения»), загороджувальні загони та спеціальні підрозділи  ЧК. Китайцям, приміром, доручали масові розстріли заручників, а латиші та монголи складали особисту охорону більшовицьких вождів.
Згадаємо й Інтернаціональні бригади з кадрових офіцерів РСЧА, що воювали на боці республіканського уряду Іспанії у 1936–1939 рр. Вони мали фальшиві документи і видавали себе за добровольців. У нинішнього ж покоління слова «воїни-інтернаціоналісти» асоціюються з «Афганською» війною. Насправді, за сім десятиліть свого існування СРСР провів 46 війн та бойових операцій по всій земній кулі, які й проводилися під гаслами так званого «пролетарського інтернаціоналізму». Пригадаємо «надання інтернаціональної допомоги» СРСР в Китаї (1946-50), в Кореї (1950-53), в Угорщині (1956 р.), у Польщі (1956), в Лаосі (1960-70), у В’єтнамі (1961-74), на Кубі (1962-63), в Єгипті (1962-75), в Ємені (1962-69), в Алжирі (1962-64), у Сирії (1967-73), у Чехословаччині (1968 р.), в Ефіопії (1977-79), в Камбоджі (1979), у Бангладеш (1972-73), у Мозамбіку (1967-69,75-79), в Анголі (1975-79), в Афганістані (з 1979 року) і т. д. І вся ця допомога надавалася на прохання широкого спектру режимів, варто їм було лишень заявити, що вони лояльні до СРСР. Той же у свою чергу називав їх «прогресивними», «антиімперіалістичними», «антифеодальними», «соціалістичними», «народно-визвольними». До прогресивних друзів СРСР, що отримували мільйони доларів допомоги, належав також президент Бокасса з Центрально-Африканської Республіки, з яким під час візиту до Москви у 1970-х виціловувався Леонід Брєжнєв. Згодом виявилося, що Бокасса був канібалом  і йому на обід подавали смажене людське м’ясо. Термін «інтернаціональний обов’язок» – іще один пропагандистський трюк для своїх громадян, що використовувало керівництво СРСР, вводячи свої війська для придушення народних повстань проти комуністичних урядів, або для забезпечення приходу до влади «потрібних» лідерів. Не здивуємося, якщо не сьогодні-завтра пропаганда РФ назве й своїх кадрових офіцерів - «відпускників-добровольців», що приїхали після «закупів у російських воєнторгах» на Донбас,  також воїнами-інтернаціоналістами.
Украй ганебним проявом «інтернаціональної допомоги оплотом соціалізму» стала майже 10-річна війна СРСР проти Афганістану. Не будемо давати характеристику тій війні, адже для цього потрібно довго ворушити зовнішню політику СРСР та розглядати тогочасну міжнародну обстановку. Багато колишніх «афганців» нині говорять про неї, як про політичну авантюру, яка забрала життя десятків тисяч, понівечивши долі сотень тисяч людей, та вибила політико-економічний фундамент з-під СРСР. Втрати Союзу, за різними оцінками, становили від 17 до 50 тисяч солдатів, афганські – від півтора мільйона до двох мільйонів, більшість із яких були мирними жителями. За офіційною статистикою, за час бойових дій на території Афганістану потрапило в полон та пропало безвісти 417 військовослужбовців, із яких 130 вдалося визволити до іще виведення радянських військ із Афганістану.  Багато хто з наших солдатів пристрастився там до наркотиків. Під час тієї кривавиці спритники при великих погонах налагодили до Союзу поставки тієї зарази. Відомі випадки, коли одні солдати, оточені моджахедами, щоб не потрапити в полон, підривали себе гранатами, окремі інші ж – добровільно переходили на бік моджахедів і потім брали участь у бойових діях проти Радянської Армії. За розповідями очевидців, було там усе: і справжнє бойове побратимство, і героїзм, і боягузтво, і продажність, і мародерство, і «дідівщина», і випадки, коли під час бою молоді солдати стріляли своїм «дідам» у спину, помщаючись за знущання, і випадки, коли офіцери ховалися за спини солдатів, і знищення мирних жителів. На війні як на війні. Міністерство оборони СРСР намагалося, аби через Афганістан пройшло якомога більше радянських солдатів, щоб вони отримали безцінний бойовий досвід, щоб стали «інтернаціоналістами»  А вбиті, поранені, каліки та морально травмовані з понівеченими долями – це, на думку тодішніх високих чинів, лише побічний наслідок того бойового досвіду.
Іще ІІ З’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 р. дав політичну оцінку введенню радянських військ до Афганістану. У відповідній постанові з’їзду декларувалося, що вторгнення СРСР до Афганістану заслуговує політичного й морального осуду, а сама «Афганська» війна оголошувалася злочинною. Та в розумінні народу вина комуністичних перестарків із Кремля за цю розв’язану агресію автоматично не падала на «воїнів-афганців», яких на цю війну направили. Це була чергова солдатська трагедія: по суті, вони вкотре стали для Москви «гарматним м’ясом». Радянські солдати й сержанти, прапорщики й офіцери ступали на афганську землю без комплексу завойовників. Із пелюшок потрапивши в жорна радянської ідеологічної машини і вийшовши з неї, вони чесно виконували свій військовий обов’язок і свято вірили в офіційні теревені, що начебто захищають високі інтереси Батьківщини, виконують інтернаціональний обов’язок перед дружнім афганським народом. Простий солдат завжди воює за Вітчизну, не задумуючись про те, що вона насправді може виявитися злою мачухою. Не одному з них іще за Союзу в чиновницьких кабінетах було сказано: «Я тебе в Афганістан не посилав!»
Попри те, що незалежна Україна визнала війну Радянського Союзу проти Афганістану агресивною, вона заявила, що вояків-українців, котрі брали в ній участь, напризволяще не кине і все одно прирівнює їх до учасників бойових дій, як «осіб, що виконували бойові завдання по захисту Батьківщини». Також було вирішено, що пам’ятники учасникам тієї війни не підпадають під дію законів про декомунізацію. На тій кривавиці побували й наші земляки-лебединці. Усього в «Афганській» війні взяли участь 144 земляки-лебединці, із них містян – 86, жителів сіл – 58. На їхню честь одна із вулиць Лебедина отримала назву Воїнів-інтернаціоналістів. 8 травня 2007 р. в Лебедині відбулася церемонія відкриття пам’ятика «Прощавай, зброє!» на вшанування пам’яті 13 загиблих на «Афганській» війні земляків. Серед них: молодший сержант Батютенко Леонід Петрович, рядова медичної служби Комісарова Тетяна Павлівна, гвардії рядовий Трофименко Володимир Олександрович. Усі вони посмертно нагороджені орденами Червоної Зірки. Після ухвалення пакету законів про декомунізацію та згідно з рекомендаціями Українського інституту національної пам’яті, постало питання про перейменування вулиці Воїнів-інтернаціоналістів у м. Лебедині. Проте міська топонімічна комісія вирішила не перейменовувати вулицю Воїнів-інтернаціоналістів, більше того, вона прийняла ухвалу про перейменування трьох вулиць міста в пам’ять про загиблих земляків – «воїнів-афганців».

 Джерело


 

Как добраться к точке: 
м. Лебедин, вул. Героїв Майдану
0
Ваша оценка: Нет

Вернуться к началу