Блоґи

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Пам'ятна дошка на Миколаївському мосту, м. Бахмут

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

У ряді суцільної забудови вулиці, головним фасадом звернена на Майдан Незалежності. Збудовано 1895-97 за проектом архітекторів Е. Брадтмана, В. Городецького та Г. Шлейфера для фешенебельного готелю «Континенталь», який вважався найкращим у місті. Частково зруйнований під час війни 1941-45 рр. Відбудову здійснено 1951-59 (архітектори Л. Каток, Я. Красний, М. Ліберберг) з переплануванням та спрощенням декору. У 1955-59 до торця споруди прибудовано об'єм оперної студії з концертною залою, оформлений ззовні колонадою. Корпус чотириповерхового готелю є характерним прикладом неоренесансної архітектури. Має коридорне планування, інтер'єри трактовано в різних історичних стилях. Т-подібний у плані об'єм концертної зали виконано за традиціями класицистичної архітектури. З боку головного й частини бічних фасадів його оперезано аркадною галереєю, що об'єднує перший та другий поверхи. Третій і четвертий оформлено колонадою іонічного ордера, увінчаною масивним карнизом великого виносу.

Будівля консерваторії відіграє важливу містобудівну роль, починаючи вулицю, і є невід'ємною композиційною складовою Майдану Незалежності. В різний час у готелі «Континенталь» зупинялися: співаки Л. Собінов та Ф. Шаляпін, літератори І. Бабель, К. Бальмонт, І. Еренбург, О. Мандельштам, В. Маяковський, театральні режисери В. Мейєрхольд, К. Станіславський та інші діячі культури.

Ідею влаштування консерваторії в Києві в різний час підтримували О. Глазунов, С. Рахманінов, А. Рубінштейн, П. Чайковський та інші композитори. Консерваторію засновано 1913 на базі музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства (тепер Музичне училище ім. Р. Глієра). Першими директорами були В. Пухальський (1913) та Р. Глієр (1914-20). У 1941-44 перебувала в евакуації у Свердловську (Російська Федерація), 1944 повернулася до Києва. Містилася за різними адресами, з 1956 — у цьому будинку.

У консерваторії діють факультети — композиторський, фортепіанний, вокальний, оркестровий, історико-теоретичний; оркестри — симфонічний, народних інструментів, камерний; хор, оперна студія, ансамблі.

Історія консерваторії яскраво відображає шляхи розвитку музичної культури в Україні і, зокрема, в Києві. У цьому будинку працювали видатні митці й педагоги.

На першому поверсі: у класі № 9 — Литвиненко-Вольгемут Марія Іванівна (1892—1966) — співачка, народна артистка СРСР (з 1936), професор (з 1944);

№ 17 — Михайлов Костянтин Миколайович (1882—1961) — піаніст, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945), один із організаторів консерваторії (1913), професор (з 1917).

На другому поверсі: у класі № 20 — Донець-Тессейр Марія Едуардівна (1889—1974) — співачка, народна артистка УРСР (з 1965), професор (з 1953, викладала з 1935);

№ 33 — Ревуцький Лев Миколайович (1889—1977) — композитор, музично-громадський діяч, народний артист СРСР (з 1944), акад. АН УРСР (з 1957), Герой Соціалістичної Праці (1969), професор (з 1935); Лятошинський Борис Миколайович (1895— 1968) — композитор, народний артист УРСР (з 1968), професор (з 1935, викладав з 1920). У цьому класі викладав також Штогаренко Андрій Якович (1902—92) — композитор, народний артист СРСР (з 1972), Герой Соціалістичної Праці (1982), 1954—68 — ректор консерваторії, професор (з 1960);

№ 34 — Євтушенко Дометій Гурійович (1893—1983) — вокальний педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943), професор (з 1939, викладав з 1927); Паторжинський Іван Сергійович (1896—1960) — співак, народний артист СРСР (з 1944), професор (з 1946);

№ 35 — Верьовка Григорій Гурійович (1895—1964) — хоровий диригент, композитор, народний артист УРСР (з 1960), професор (з 1947, викладав з 1934).

На третьому поверсі: у класі № 41 — Козицький Пилип Омелянович (1893— 1960) - композитор, музикознавець, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943), професор (з 1945). У цій аудиторії викладали також Турчак Стефан Васильович (1938—88) — диригент, народний артист СРСР (з 1977), Герой Соціалістичної Праці (1988), професор (з 1986); Канерштейн Михайло Маркович (1902—87) — диригент, з 1927 — викладач консерваторії (з перервами);

№ 48 — Вериківський Михайло Іванович (1896—1962) — композитор, диригент, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944), професор (з 1946, викладав з 1944); № 54 — Яблонський Вільгельм Мар'янович (1889—1977) — трубач, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969), професор (1935—75, викладав з 1927), засновник кафедри духових інструментів; Проценко Андрій Федорович (1902—84) — флейтист, заслужений артист УРСР (з 1946), професор (з 1954, викладав з 1934);

№ 58 — Гайдай Зоя Михайлівна (1902— 65) — співачка, народна артистка СРСР (з 1944), професор (з 1963, викладала з 1947).

На четвертому поверсі: у класі № 69 — Геліс Марк Мойсейович (1903—76) — заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1947), засновник і завідувач кафедри народних інструментів (з 1938), професор (з 1940).

Біля цих класів встановлено меморіальні дошки.

джерело 

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

На ганку Слатинської школи (вул. Центральна, 17) розміщенно пам'ятну дошку з нагоди ювілею заснування навчального закладу.

Оцінка: +5 / 1 учасник / 1 рекомендація / (+0) (-0) якість

Українська земля завжди була щедрою на сильних людей. Спадкоємці воїнів Київської Русі й запорозьких козаків неодноразово ставали зірками світового спорту і мали скажену популярність. Серед славних українських імен відомих силачів світу, які дивували Європу й Америку, є ім’я запорізького борця, «короля ланцюгів» Федора Федоровича Гурського.
Народився майбутній борець і чемпіон з класичної (французької) боротьби 16 лютого 1876 року в селі Кам’янське Новомосковського повіту Катеринославської губернії (нині - село Гурського (Кірова) Запорізького району). Бідність змусила хлопця працювати вже з 10-річного віку, спочатку пастухом, потім  у куркулів. Коли юнакові виповнилось 17 років, він працював на заводі, на млину, портовим вантажником, в сільській кузні. В 30 років Федір мав вагу 130 кілограмів і був сили незвичайної. З восьми братів та сестер троє стали займатися в майбутньому професійною боротьбою: Федір, Сава і сестра Феофанія. Тренувалися по-селянськи: брали пудову гирю, до ручки якої був причеплений спеціальний хомутик, і перекидали один одному через хату. Зачарований масштабом досягнень і легендарністю видатного атлета Івана Піддубного, вирішив спробувати свою долю й Федір Гурський. У 1908 році він починає працювати у цирку «Атлет»: підкидав важкі гирі, обертав у швидкому темпі штангу, на витягнутій руці міг втримати 2 чи 3 гирі, підняти гирю мізинцем, тримати на собі піраміду з важких речей. У 1909 році до Катеринослава приїхав московський цирк братів Нікітіних - російських циркових артистів і підприємців, які увійшли до історії як батьки національного цирку. Федір вирішив спробувати себе у французькій боротьби з найсильнішими атлетами, його постать і сила сподобались господарю цирку, і Федору було дозволено брати участь у тренуваннях борців-професіоналів. Двадцять років свого життя (1909-1929) віддав Федір Гурський цирку братів Нікітіних і греко-римській боротьбі. Виступав зазвичай у чорній масці, яку знімав після перемоги на арені. Звання своє як короля ланцюгів Федір Гурськй заслужив наступним номером: підтримуючи коліном залізний ланцюг, тягнув його з усієї сили і розривав на очах у публіки. Ніхто не міг зрівнятися з Федором у такому силовому номері. Імператор Микола ІІ мав собі за честь особисто познайомитися з атлетом і сфотографуватися з ним напам’ять. З владою більшовиків цирк Нікітіних був націоналізований. У 1919 році нарком Луначарський після того, як побачив силові виступи Федора Гурського, написав статтю про завдання оновленого цирку, в якій, зокрема, зазначав: «Першим найзначнішим елементом цирку є демонстрація фізичної сили та спритності, фізичної краси людського організму.  Ніколи високий середній рівень не досягається без значної кількості майстрів. Таких майстрів ми маємо в цирку». На пару з чемпіоном чемпіонів Іваном Піддубним Федір Губський виступав декілька років і, навіть, перемагав його.
Швидко минули молоді літа і слава, і Федора Гурського у 1929 році обрали головою колгоспу «Профінтерн» (Лукашівської сільради). З початком радянсько-німецької війни колгосп і його голова були евакуйовані до глибокого тилу – Узбекистану. Там Федір Гурський працював головою колгоспу, заступником директора радгоспу. 16 березня 1945 року у 69-річному віці помер Федір Федорович Гурський – зачинатель греко-римської боротьби на Запоріжжі, якого й до сьогодення пам’ятають усі небайдужі до історії запорізького спорту. Похований в с. Гурського (раніше Кірова) поблизу Запоріжжя. Недавно на могилі Федора Гурського встановили новий пам’ятник, в його честь перейменовано село та одна із вулиць, у сусідньому селі Лукашево зібрана музейна експозиція про «короля ланцюгів».

Джерело тексту та архівних фотографій

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Біля школи №2 (школа-ліцей інформаційних технологій) у 1974 році встановлено пам'ятник на честь 129-ої дивізії 18 армії, яка брала участь у визволенні міста Коростишев у грудні 1943 р.

Джерело

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Термін «воїни-інтернаціоналісти» був первісно пов’язаний із діяльністю т. зв. більшовицьких «червоноармійських інтербригад», які діяли при встановленні радянської влади, зокрема в Україні в 1918-20 рр. До їх особового складу входили переважно китайці, монголи, угорці, чехи, латиші, австрійці. Вони показали себе особливо надійними при  широкомасштабних репресіях у містах, при придушенні численних селянських повстань та робітничих виступів. Із них формувалися знамениті ЧОНи («части особого назначения»), загороджувальні загони та спеціальні підрозділи  ЧК.
Згадаємо й Інтернаціональні бригади з кадрових офіцерів РСЧА, що воювали на боці республіканського уряду Іспанії у 1936–1939 рр. Вони мали фальшиві документи і видавали себе за добровольців. У нинішнього ж покоління слова «воїни-інтернаціоналісти» асоціюються з «Афганською» війною. Насправді, за сім десятиліть свого існування СРСР провів 46 війн та бойових операцій по всій земній кулі, які й проводилися під гаслами так званого «пролетарського інтернаціоналізму». Пригадаємо «надання інтернаціональної допомоги» СРСР в Китаї (1946-50), в Кореї (1950-53), в Угорщині (1956 р.), у Польщі (1956), в Лаосі (1960-70), у В’єтнамі (1961-74), на Кубі (1962-63), в Єгипті (1962-75), в Ємені (1962-69), в Алжирі (1962-64), у Сирії (1967-73), у Чехословаччині (1968 р.), в Ефіопії (1977-79), в Камбоджі (1979), у Бангладеш (1972-73), у Мозамбіку (1967-69,75-79), в Анголі (1975-79), в Афганістані (з 1979 року) і т. д. І вся ця допомога надавалася на прохання широкого спектру режимів, варто їм було лишень заявити, що вони лояльні до СРСР. Той же у свою чергу називав їх «прогресивними», «антиімперіалістичними», «антифеодальними». Термін «інтернаціональний обов’язок» – іще один пропагандистський трюк для своїх громадян, що використовувало керівництво СРСР, вводячи свої війська для придушення народних повстань проти комуністичних урядів, або для забезпечення приходу до влади «потрібних» лідерів.
Украй ганебним проявом «інтернаціональної допомоги оплотом соціалізму» стала майже 10-річна війна СРСР проти Афганістану. За розповідями очевидців, було там усе: і справжнє бойове побратимство, і героїзм, і боягузтво, і продажність, і мародерство, і «дідівщина», і випадки, коли під час бою молоді солдати стріляли своїм «дідам» у спину, помщаючись за знущання, і випадки, коли офіцери ховалися за спини солдатів, і знищення мирних жителів. На війні як на війні. Міністерство оборони СРСР намагалося, аби через Афганістан пройшло якомога більше радянських солдатів, щоб вони отримали безцінний бойовий досвід, щоб стали «інтернаціоналістами»  А вбиті, поранені, каліки та морально травмовані з понівеченими долями – це, на думку тодішніх високих чинів, лише побічний наслідок того бойового досвіду. Іще ІІ З’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 р. дав політичну оцінку введенню радянських військ до Афганістану. Декларувалося, що вторгнення СРСР до Афганістану заслуговує політичного й морального осуду, а сама «Афганська» війна оголошувалася злочинною. Та в розумінні народу вина комуністичних перестарків із Кремля за цю розв’язану агресію автоматично не падала на «воїнів-афганців», яких на цю війну направили. Солдати й сержанти, прапорщики й офіцери ступали на афганську землю без комплексу завойовників. Вони чесно виконували свій військовий обов’язок і свято вірили в офіційні теревені, що начебто захищають високі інтереси Батьківщини, виконують інтернаціональний обов’язок перед дружнім афганським народом. Простий солдат завжди воює за Вітчизну, не задумуючись про те, що вона насправді може виявитися злою мачухою. Не одному з них іще за Союзу в чиновницьких кабінетах було сказано: «Я тебе в Афганістан не посилав!».
Попри те, що незалежна Україна визнала війну Радянського Союзу проти Афганістану агресивною, вона заявила, що вояків-українців, котрі брали в ній участь, напризволяще не кине і все одно прирівнює їх до учасників бойових дій, як «осіб, що виконували бойові завдання по захисту Батьківщини». Також було вирішено, що пам’ятники учасникам тієї війни не підпадають під дію законів про декомунізацію.

Джерело

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Біля мосту через річку Тетерів із сторони Києва  на високому скелястому березі  встановлений класичний пам’ятник епохи соцреалізму – жінка з дитиною.

Джерело

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Сергій Панасюк народився в жовтні 1985 р.у місті Коростишів на Житомирщині. Навчався у Коростишівській школі. Строкову службу проходив в 95-ій аеромобільній бригаді. Працював у різних місцях, останнім часом — на місцевому каменеобробному підприємстві. Під час Революції Гідності був на Майдані, відстоював європейській вибір країни. Старший солдат запасу Панасюк одним із перших записався до війська добровольцем, як тільки оголосили мобілізацію. Оператор протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А0281, Житомир.
Загинув 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська під час виконання завдання у рамках антитерористичної операції. Військові 95-ї аеромобільної бригади мали оточити осередок озброєних бойовиків. На шляху до місця призначення біля селища Андріївка на мосту через річку Сухий Торець рух колони заблокувала організована група людей, які назвалися місцевими мешканцями, серед них були жінки з іконами і дітьми. Військові зупинилися, майор Ілля Хоменко почав переговори, які затягнулися до сутінків. О 22:15, під час перемовин, на українських військовослужбовців здійснили озброєний напад російські терористи, які відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів, практично з-за спин цивільних мешканців, прикриваючись «живим щитом». Старший солдат Сергій Панасюк був вбитий снайпером, куля поцілила йому у шию й перебила сонну артерію. Солдат Петро Коваленко загинув від вибуху гранати «ВОГ» з підствольного гранатомета. Ще семеро військовослужбовців дістали поранення і контузії. Колоні десантників вдалося вийти з-під обстрілу і відбити напад терористів.
5 травня в Будинку культури міста Коростишева відбулася траурна церемонія прощання з десантником, поховали Сергія на міському кладовищі у секторі, де поховані почесні громадяни Коростишева. В м. Коростишів є вулиця Сергія Панасюка. В Коростишівському НВК «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів — ліцей інформаційних технологій» імені Л. Х. Дарбіняна відкрито меморіальну дошку на честь випускника Сергія Панасюка. На місці загибелі героїв-десантників Сергія Панасюка і Петра Коваленка поблизу Слов'янська встановлено залізний хрест з меморіальною табличкою.

Джерело

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

У 1946-ім поблизу Коростишева було виявлено родовище бурого вугілля, а через рік почалось будівництво першої шахти. Її спорудження здійснювалось під керівництвом А. Кравченка, а шахтоуправління очолив Р. Федорченко. Перші 6,4 тисячі тонн вугілля шахта видала на-гора у 1949-ім.
У 1960 році на Стрижівському розрізі був введений в дію транспортно-відвальний міст потужністю 16 тисяч кубометрів землі на добу, що дало змогу гірникам довести видобуток вугілля до 870 тис. тонн у 1965 році проти 280 тис. тонн в 1957-му. В 1963-ім введено з дію брикетну фабрику потужністю 100 тис тонн. Постійно перевиконували норми виробітку наваловідбійники І. Трохименко, А. Адамович, В. Купрашвілі, М. Карпчук, О. Нагаєвський, Г. Недзьолик, машиністи відвально-транспортного комплексу Ф. Усенко, О. Крайній, О. Іванічкін, Д. Пугач, бригадири крокуючих екскаваторів М. Суслов, Д. Карасьов, О. Кулібакін. Хорошим організатором зарекомендував себе начальник шахтоуправління В. Адоєвцев.
У 1964 році на базі Стрижівського буровугільного родовища споруджено завод біомінеральних добрив. З 1965 по 1970 роки гірниками було видобуто близько 4,5 мільйона тонн вугілля, за кошти підприємства збудовано 4,5 тисячі квадратних метрів житла.
Джерело

Оцінка: 0 / 0 учасників / 0 рекомендації / (+0) (-0) якість

Споруджено у 1875 році як приватний особняк на замовлення дійсного статського радника М. Леопардова за проектом військового інженера, капітана О. Рубана. Наприкінці 1900-х рр. належав Е. Торклеру — німецькому підданому, торговцю швейними машинами.

Двоповерховий, цегляний, тинькований, первісно у плані Г-подібний (згодом добудований для розміщення служб), витягнутий в глибину ділянки з невеличким подвір'ям за муром. Вуличний і лівий торцевий фасади декоровано елементами стилів ренесанс і бароко.

Композиція будинку асиметрична, головний вхід зсунуто на вуличному фасаді праворуч. Над вхідними дверима сандрик у вигляді двох волют, вище — подвійне вікно із гермою, облямоване пілястрами тосканського ордера.

Вікна вуличного й торцевого фасадів оздоблено лиштвами з вушками і сандриками у стилі ренесанс, стіни — прямокутним рустом. У деяких приміщеннях збереглися ліпні деталі декору. Є характерним зразком забудови Липок кін. 19 ст. Пам’ятка архітектури.

Джерело