Сім-вісім кілометрів на схід і з Ташані ми потрапляємо в дуже маленьке село Добраничівка Яготинського району, відоме на весь світ в археологічних колах своїм музеєм "Добраничівська стоянка".

Цей археологічний музей відкрито в 1977 році на місці розкопу поселення епохи пізнього палеоліту. У павільйоні-музеї експонується ЦПК № 4 з залишками житла з кісток мамонтів. Це єдиний музеіфіцірованний об'єкт з історії первісного суспільства в Україні.

Офіційно музей працює з 9 до 13:00 за попереднім дзвінком. Тел: (04475) 3-36-52.

За будівлею музею живе родина, яка може відкрити музей.

У 1952р, при прокладанні дороги через село Добранічівка робітники натрапили на заховані під землею купи кісток і величезних химерних черепів з бивнями. Запрошені зі столиці археологи (І. Г. Шовкопляс) знайшли невеликі (не більше 4 м у діаметрі), окремо-вартісні "господарсько-побутові комплекси" до складу яких входило маленьке житло округлої форми з цоколем з кісток мамонта і черепів тварин, ями-склади з кістками тварин, вогнища за житлом і місця обробки кістки та кременю. Хатини розташовані по колу, залишаючи в центрі селища порожню площу.
Отже, - після того, як над залишками чотирьох розкопаних садиб у 1953 - 1970 рр.. добре попрацювала експедиція Інституту археології АН України під керівництвом доктора історичних наук І. Г. Шовкопляса, в Добраничівка створили унікальний музей.
Над одним з жител (найбільше - у діаметрі трохи більше 4х метрів) збудували цегляний павільйон (див. фото).
Були наші предки "високоцивілізованими" людьми. Робили знаряддя праці з кременю (маленькі округлі і подвійні шкребки, проколки і пластини з затупленим краєм) і димчастого топазу. У музеї зібрана колекція кістяних виробів (проколки, молотковідние знаряддя з рогу північного оленя, копальні інструмент з ребра мамонта).
Мамонт падав у глибоку, добре замасковану яму рід оточувало безпорадного гіганта і атакувало його крем'яних списами, сокирами, закидало камінням ...
А ще наші дивні предки робили "подовженості кістки". Навіщо вони потрібні для мене залишилося загадкою, але, судячи з усього, це дуже важливий крок для кожного печерної людини.

Оперативне зведення 31 грудня 1943.

У закруті ДНІПРА, захід ЗАПОРІЖЖЯ, наші війська продовжували вести наступальні бої, у ході яких зайняли кілька населених пунктів; серед них ОЛЕКСАНДРІВКА, ЧЕРВОНИЙ, КАТЕЩІНО, ВОЛОДИМИРСЬКИЙ, МИРОЛЮБІВКА, ЖМЕРИНЕ.


134 жителя села Миролюбівка (до 1917 року Кільманское) билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, з них 81 загинув, 53 людини за героїзм і відвагу нагороджені орденами і медалями. У селі споруджено пам'ятник воїнам-односельчанам.

На плиті напис «Їх було 273 ... Старшому -48 років, Молодшому - не повних 18. Ви віддали своє життя за щастя народу ».

Героїчною славою вкрили себе таращани в роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.

З жовтня 1941 року діяла підпільна патріотична група в Таращанському районному відділенні зв'язку, яку очолював А. П. Стрілець.

Багато жителів Таращі брали участь у Таращанському русі, зокрема О. Т. Савлу, В. С. Холодний. П. П. Кириленко. І.В. Голянзовський, В. П. Кваснєвський та інші. За мужність і відвагу проявлену на фронтах Великої Вітчизняної війни 246 жителів м. Тараща нагороджені орденами й медалями, а льотчику М. К. Навроцькому і танкісту П. Л. Вернигорі присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

5 січня 1944 року Таращу визволили від німецько-фашистських загарбників.

За період тимчасової окупації фашисти розстріляли 1450 жителів міста, в тому числі 276 дітей, 367 чоловік вивезли до Німеччини.

Меморіал

Пам'ятник афганцям

"І звідусіль йшли до Святого Місця, яке відвідує сама Богородиця ..."

   Як і всі святі джерела Україна цей ключ святої води має свою славну історію. Про точну дату, коли був побудований колодязь вже ніхто не зміг серед округи згадати. Бо сталося це більше ніж сто років тому, наостанок ХІХ на початку ХХ століття. Люди бачили, як біля старої верби, що росла в одному з віддалених сільських куточків (його в селі називали «Америка») за городами, почало бити джерело. Спочатку там утворилася калюжа. І люди, які, працювали на полях, біля тієї верби, стали пити там воду у спекотні літні дні. Колодязь містився в тіні і давав бажану прохолоду. Одного разу стежкою, яка вела в село і пролягала біля старої верби, ішов чоловік, ім'я його ніхто не згадав, а прізвище було Короткий. Він побачив, що в калюжі хтось хлюпаеться. Спочатку подумав, що качка, але у тій качки була голова, ноги і біла довгий одяг. Він заплющив очі, а коли відкрив очі то в калюжі вже нікого не виявилося. Чоловік підійшов ближче і з подивом побачив, що вода в ній чиста-чиста, а не каламутна.

    Але вночі наснився томуже чоловікові сон, в якому таємничий голос сказав: «У тій калюжі, купається Мати Божа. Викопай там колодязь, щоб вона була чиста ... ». Коли чоловік розповів свій сон дружині, вона не повірила, ще й сказала, щоб мовчав, не розповідав іншим, тому що насміхатися будуть. І він її послухав. Але через деякий час йому знову наснився той же сон і той же таємничий голос з докором: «Чому ти приховав Слово Боже?» Чоловік пішов до Церкви і розповів все священикові, і людям, які там молилися. Священик сказав, щоб чоловік присягнув на Євангелії, що це все не вигадка. І той присягнув. Тоді люди зібралися, пішли до тієї верби, викопали криницю, священик освятив її в День Успіня Пресвятої Богородиці. З того часу Богослужіння на першу Пречисту відбувалося біля колодязя.

    Спочатку він був неглибокий зі зрубу дерева. Біля криниці поставили деревяний хрест. До неї почали ходити по воду на великі свята і в неділю. Через деякий час слава про колодязь і його цілющу воду розійшлася далеко за межі села. І звідусіль йшли до Святого Місця, яке відвідує сама Богородиця помолитися і набрати цілющої води, яка, як помітили люди, з часом не тільки не псувалася, але з часом ставала чистішою і смачніше. У тому що вода може зцілювати, повірили після того, коли від сліпоти вилікувалася сільська дівчина. Сталося це так. Щодня дівчинка вмивалася тією водою, пила її. Готувала є на цій воді. І через деякий час дівчинка стала бачити. Це було ще на початку ХХ століття. Вдячний батько побудував над колодязем каплицю. Вона простояла до 30-х років ХХ століття, поки її не спалили комсомольці.