Петриківка. Схованка

Portret użytkownika dombrovskii_a
  • Атрибуты:
    • Контейнер преформа-21,
    • Особенности кеша,
    • Исторический ,
    • Атрибуты кеша
  • Состояние:
    • Aktorstwo
  • Тип тайника:
    • Proste skrzynka

Ocena: 0 / 0 uczestników / 0 zalecenia / (+0) (-0) jakość

  • UkrainaDniepropietrowski obwódПетриківка (Петриківський р-н)
Opis

Петриківка. Схованка

Схованка знаходиться в спіліном дереві, прикрита корою.

Історія Петриківки


джерело тексту imsu-dnipropetrovsk.com

Петриківка - селище міського типу, центр селищної Ради. Розташована в пониззі річки Чаплинки, за 32 км від районного центру і за 22 км від залізнич­ної станції Баглій Придніпровської залізниці. Селищній Раді підпорядковані насе­лені пункти Жовтневе, Сотницьке, Червоний Кряж,
Червонопартизанське. Насе­лення - 8300 чоловік.
Виникнення селища пов'язане з історією Нової Січі. Місцевість по лівобережжю Дніпра та річки Чаплинки, де тепер розташована Петриківка, входила тоді до складу земель Протовчанської козацької наланки. Власники стад і табунів, взявши в коші «білет» на право зайняття землі, засновували тут зимівники, або хутори. Саме та­кий хутір козака Петрика був першою оселею на місці сучасного селища. Згодом навколо цього зимівника стали осідати з родинами селяни-втікачі з Слобожанщини. Ті, хто не вступив до запорізького товариства, утворили прошарок посполитих, або «військових підданих».
Перші писемні відомості про заснування Петриківки знаходимо в документах XVIII століття. Це - клопотання кошового отамана Петра Калнгапевського та військової старшини перед митрополитом київським від 20 лютого 1772 року про відкриття церкви в новому селі -  Петрівці на річці Чаплинці. Сюди, на місце запорізького зимівника Петриківки, переселилися мешканці сусідньої Курилівки, зруйнованої повіддю,- всього 35 дворів сімейних козаків та 50 дворів посполитих. Уже в 1775 році тут налічувалося 203 двори та 110 бездвірних хат підсусідків; загальна кількість населення становила 2445 чоловік.
Дані реєстру 1773 року свідчать, що вже тоді майнове і соціальне розшару­вання мешканців Петриківки було помітним. Так, 22 заможні козаки наймали 36 робітників. Приміром, у О. Чорного працювало троє наймитів, у І. Фартушного - 4, а у С. Яловенка - навіть 5 чоловік. Використовувалася наймана праця і тяг­лими посполитими, але в меншій мірі. З 51 господарства 6 мали по одному наймиту. Найбіднішою частиною населення Петриківки були підсусідки, що не мали власних дворів, а жили в господарствах заможних козаків та посполитих. У 1773 році під­сусідки становили 20 проц. загальної кількості мешканців села.
На цей час Петриківка стала важливим торговельним центром Протовчанської паланки, тричі на рік тут збирався ярмарок. Великим попитом у покупців користу­валися вироби місцевих промислів: петриківські мальовані скрині, прикрашені барвистим розписом, килими, рядна, сукна. Вже у XVIII столітті на основі само­бутнього запорізького декоративного мистецтва складався неповторний петриківський художній орнамент.
Напередодні скасування Січі до Петриківки було переведено управління Про­товчанської паланки. У селі розмістили невеликий гарнізон. Із скасуванням Про­товчанської паланки в Петриківку було переведено Херсонський пікінерський полк, сформований з колишніх запорізьких козаків. Сліди колишніх військових укріплень- земляних редутів - збереглися тут і досі.
У 1775 році Петриківка стала казенною державною слободою і ввійшла до Азовської губернії, а після її ліквідації в 1784 році - до складу Катеринославського намісництва. На той час у селі було 294 двори і проживало 2457 мешканців. Вони мали 18 105 десятин ріллі, 1850 десятин сіножатей та 45 десятин лі­сових угідь. На початку XIX ст. значна частина селян, не зачислених до розряду військових поселенців, не одержали права на користування землею і орендували її за гроші або відробіткн. Військові поселенці сплачували численні податки - земельний, однодвірний, сорокаалтиннй, семигривенний та інші. Для їх збирання та виконання інших державних повинностей сільський сход обирав виборних та десятських - по одному на кожні 10 дворів.
У першій половині XIX століття Петриківка була казенним селом, що у господар­ському відношенні підпорядковувалось казенній губернській палаті, а в правовому - нижньому земському суду із справником на чолі. У 1842 році в Петриківці прожи­вало 8082 чоловіка.
Із зубожінням селян зростали їх борги державі, збільшувалися недоїмки. У повідомленні державного ревізора від 13 червня 1837 року зазначалося, що за­гальна сума недоїмки у Петриківці досягла 145 тис. крб. Селяни втікали з села від недоїмки, але їх розшукували і повертали назад. У село В'язівок Катеринослав­ської губернії втік петриківський селянин П. С. Барвіненко, якого згодом приму­сили повернутись у Петриківку. Нестача землі примусила царський уряд пересе­лити з Петриківки частину населення в Маріупольський повіт, де виникло нове село Новопетриківка.
Особливо тяжким для більшості селян Петриківки був 1848 рік, коли страшна посуха знищила всі посіви. Від голоду загинуло тоді багато людей. Мешканці Пет­риківки і навколишніх сіл ішли у Катеринослав, марно сподіваючись одержати до­помогу від губернатора. Тимчасом заможні хазяї розширювали свої наділи за рахунок виморочних господарств.
Безземелля, безправ'я, злиденні умови життя,- все це сприяло зростанню революційної активності селян. У 50 -х роках XIX століття селяни Петриківки брали участь у селянському русі, який охопив весь південь Росії. Після реформи 1861 року в Петриківці землю одержали 4599 ревізьких душ - по 4,8 десятини на душу. Найкращі ділянки одержали багатії, тоді як бідняцькі наділи були розта­шовані далеко від села, на піщаних та солонцюватих грунтах. Не маючи тягла, бідняки здебільшого відмовлялися від наділів. У
той же час зводили свої землі у великі ділянки багатії села.
Щороку 50-60 мешканців Петриківки за замовленнями власників новомосковських шкіряних заводів ходили на збирання коріння кермеця, з якого видобували дубильну речовину, в Олександрівський повіт і на Дон.
Зростали місцеві кустарні промисли. Петриківські майстри славилися своїми килимами, попит на які був далеко за межами села й повіту. У Петриківці також виробляли полотна.
У 80-х роках Петриківка стала місцевим центром по виготовленню будівельного матеріалу - лампачу. У селі було багато умілих майстрів, серед яких виді­лявся І. Чубинець. Лампачники об'єднувались в артілі, хоч і не поривали з зем­лею. Виникли також підприємства переробної промисловості. За даними на 1862 рік в селі працювало 20 вітряних і 5 водяних млинів, 2 олійниці, просорушка.
Щороку на початку травня відбувався великий ярмарок. У 1862 році сюди було завезено товарів на 24 900 крб., але через низьку купівельну спроможність селян продано тільки на 12 500 крб. Крім ярмарку, у селі постійно збиралися ринки, де торгували сільськогосподарськими продуктами. Розвинута була також торгівля озимим житом, ярою пшеницею, ячменем.
У 1901 році в Петриківці мешкало вже 10 359 чоловік. За переділом 1901 року по­душний наділ становив 2 десятини, тобто зменшився у 2,3 раза порівняно з 1862 роком.
У ці роки Катеринославська організація РСДРП проводила значну роботу серед сільської бідноти. У донесенні начальника катеринославського охоронного відділу катеринославському губернському управлінню е відомості про приїзд у 1905 році з Катеринослава до Петриківки Д. Партерова з метою протиурядової агітації і по­ширення серед селян нелегальної літератури та звернень. Під впливом революцій­ної агітації селяни почали захоплювати землі навколишніх поміщиків, палити їх хліб, виганяти худобу на панські випаси.
Після поразки революції 1905-1907 рр. в селі ще більше зміцніла куркульська верхівка. За законом від 14 червня 1910 року, Петриківська громада, в якій 25 ро­ків не було переділу землі, мала перейти до подвірного землеволодіння. Рештки надільної землі, якими користувались заможні господарства, ставали їх власністю. Сума викупу за ці наділи обчислювалася в цінах 1861 року, тобто набагато дешевше, ніж коштувала земля в 1910 році. З'явилися величезні куркульські господарства, які за високу ціну здавали біднякам землю в оренду.
У 1910 році в Петриківці налічувалося 4362 двори, на які припадало 22 113 десятин землі. Розподілена вона була нерівномірно - переважна більшість селян мала від 0,83 до 2 десятин, середняки - 4,8-7 десятин і лише кілька десятків гос­подарств мали більш ніж по 50 десятин землі.
Розвиток капіталістичних відносин на селі після столипінської реформи викли­кав деяке пожвавлення місцевої промисловості. У 1910 році в Петриківці працював невеликий ливарний завод, 4 цегельні, 5 парових млинів, 3 крупорушки й олійниця. Чотири рази на рік збиралися ярмарки. Тут були розвинуті шкіряний, столярний, ковальський, шевський, ткацький, бондарний, капелюшний та покрівельний про­мисли. На всіх, за винятком ткацького, працювали чоловіки. Готова продукція збувалася скупщикам та на ярмарках чи базарах. Переважна більшість ремісни­ків не втрачала зв'язків із сільським господарством.
Щороку петриківська біднота йшла на відхожі промисли. Кожної осені беззе­мельні батьки відправляли дочок на зиму в Катеринослав, де вони працювали нянь­ками за харчі. На весну дівчат забирали з міста і віддавали в найми до куркулів - насти овець, свиней та гусей. Щовесни цілими артілями чоловіки вирушали до міста або в сусідні економії, шукаючи поденної роботи. Робочий день у наймах починався на світанку і кінчався далеко після заходу сонця, о 10-11 годині. Платили найми­там по З0-35 коп. на день.
Через низьку купівельну спроможність більшість селян обходилася речами власного виробництва. Петриківські ткалі славилися своїми полотнами, які вироблялися майже в кожній родині і частково йшли на продаж. Петриківські сукновали виготовляли зимовий одяг - кобеняки, сіряки, юпки. Дерев'яний посуд, меблі, особливо розмальовані скрині теж були домашнього виробництва. У побуті петриківських селян величезне значення мав настінний розпис, який наслідував кращі традиції стародавнього українського мистецтва. Стіни хат прикрашалися смугами, кольоровими плямами і крапками попід стріхою. У хаті розкішно орнаментувався комин верхня частина печі. Він розписувався різноманітним рослинним і зміша­ним орнаментом: квітами, пташками. Настінний розпис робили, як правило, жінки з допомогою дуже простих засобів і матеріалів. Барвниками служили кольорові
глини і рослинні фарби, що виготовлялися з різних трав, ягід, листя та квітів, З числа пвтриківських селян виділилися напівпрофесійні майстри, які
розписувала сани, скрині, що йшли на продаж. Деякі вироби їх збереглися й досі. Вони експо­нуються в музеях нашої країни Ленінградському музеї етнографії СРСР, Дніпропетровському державному історичному музеї.
Культурний рівень села зростав дуже повільно. Протягом усього XIX століття в Петриківці не відкрили жодного медичного закладу, навіть фельдшерського пункту. Через велику скупченість населення ще у 1787 році тут спалахнула епідемія чуми, занесеної з Олександрії. Боротьба з цим страшним лихом через відсутність медичної допомоги зводилась до обмазування домівок вапном та дьогтем і обкурювання. Під час епідемії холери, влітку 1848 року, хворих селян клали до Катеринославської міської лікарні. Першу лікарню в селі на 8 ліжок відкрило земство в 1904 році. Тут же провадився й амбулаторний прийом хворих. У Петриківській лікар­ській дільниці працювали 1 лікар, 5 фельдшерів та 2 акушерки, які обслуговували 64 тис. чоловік. Дуже високою була смертність серед населення, особливо дітей. Середня тривалість життя становила 40-45 років.
Перша міністерська школа відкрилась у селі в лютому 1810 року. Того року до неї прийняли 26 учнів. Але у 1833 році вона була закрита через відсутність учи­теля і почала працювати знову тільки в 1866 році як земська школа. У цей час у ній навчалося 84 учні і викладало двоє вчителів. Переважна більшість дітей навча­лася в 5 однокласних церковнопарафіальних школах. З 4,5 тис. дітей шкільного віку навчалося лише 700, решта ніколи не ходила до школи. У 1913 році 85,9 проц. жителів села були неписьменними. У 1914 році відкрилося 4-класне початкове учи­лище на 150 місць. При ньому працювала невелика бібліотека, якою користува­лося вузьке коло письменних людей.
Заборона викладати рідною мовою гальмувала розвиток культури і викликала протести селян. У 1914 році вони підписалися під колективним листом від селян Катеринославщини до більшовицької фракції IV Державної думи. У цьому листі поряд з вимогами «автономії» України були вимоги створення умов для вільного розвитку української мови та літератури.
Такою була Петриківка напередодні першої світової війни, яка новим важким тягарем лягла на плечі трудящих. З літа 1915 року і особливо з другої половини 1916 року у зв'язку із зростанням цін та розоренням бідняцьких господарств поча­лись антивоєнні виступи селян. Під час ярмарку в Петриківці 8 травня 1915 року селяни як місцеві, так і з навколишніх сіл, зажадали від волосного начальства встановити тверді ціни на продукти харчування. Не дочекавшись задоволення цієї вимоги, селяни розбили лавки і зруйнували торговельні ряди.
Використовуючи зростання антиурядових настроїв, восени 1916 року посилили агітацію серед селян катеринославські більшовики. Революційну роботу в Петри­ківці проводив 3. Я. Лантух, який працював робітником мостового цеху Брянського заводу в Катеринославі. На вимогу петриківських куркулів Лантух був мобілізо­ваний до армії. У 1917 році він служив у 271-му полку, що стояв у Катеринославі, і знову встановив зв'язки із більшовиками Брянського заводу та продовжував агі­тацію серед населення Петриківки.
Дізнавшись про повалення царизму, у лютому 1917 року селяни Петриківки розігнали волосне правління. На сільському мітингу, що відбувся наприкінці березня, вони створили селянський комітет, більшість у якому захопили куркулі. Комітет перебував під впливом місцевої буржуазно-націоналістичної організації «Спілки». Звичайно, ніяких змін у землеволодінні він не провадив, відкладаючи їх на невизначений час.
Замість поліцейського пристава в селі з'явився комісар Тимчасового уряду, місцевий торговець Френзель, якому допомагав керівник націоналістичної «Спілки» Глущенко. У центрі села, як гриби після дощу, з'явилися великі й дрібні крамниці, кредитові каси. Торговці спекулювали сільськогосподарськими продуктами. У той час, як біднота голодувала, а більшість дітей не вчилася через злидні та обмаль шкіл, купці й куркулі почали будівництво нової церкви, хоча в Петриківці їх було вже 5.
За таких обставин революційна агітація проти Тимчасового уряду потрапляла на сприятливий грунт. Восени 1917 року група робітників Дніпровського заводу на чолі з Є. Локтюховим брала участь у кампанії по виборах до Установчих зборів, роз'яснюючи петриківчанам політику більшовицької партії в питаннях про землю і мир. Активну участь в організації мас брали П. К. Олійник, X. А. Лисенко, І. І. Шістя, Д. І. Клешня, В. Д. Пата та інші.
Перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді і проголошення Ра­дянської влади з радістю зустріла більшість мешканців Петриківки, У грудні 1917 року на загальних зборах селянам зачитали звернення про допомогу голодуючим робітникам Петрограда та інших міст. Селяни вирішили дати по півпуда зерна з двора і за тиждень зібрали 2 тис. пудів. Було обрано делегацію, щоб доставити його у Москву.
На початку січня 1918 року в селі утворився перший партосередок, т. зв. комі­тет більшовиків Петриківки, головою якого обрали Ф. Лисенка,
секретарем - П. Афанасьєва обидва фронтовики. Більшовики очолили трудове селянство у бо­ротьбі за зміцнення Радянської влади. 18 січня жителі Петриківки зібрались на засідання в земській школі. Секретар партосередку Афанасьєв зробив доповідь про сучасний момент і політику більшовиків. Наступного дня було обрано Раду селянських і солдатських депутатів. Газета «Звезда» писала, що «...19 січня 1918 року є днем встановлення Радянської влади у Петриківці».
Про підтримку населенням села більшовиків свідчить склад делегатів, обраних сходом на губернський селянський з'їзд Рад. Серед них було З0 більшовиків, 16 співчуваючих і лише 4 представники від українських дрібнобуржуазних партій. У Катеринославі петриківські делегати з'їзду одержали ЗО гвинтівок і патрони для відсічі ворогам революції.
Рада селянських і солдатських депутатів, керована більшовицьким комітетом, стала повновладним органом державної влади в Петриківці. Вже наприкінці січня 1918 року були розподілені серед селян сотні десятин землі, відібраної у навколиш­ніх поміщиків Завидовського, Хренникова та інших. На місцеву буржуазію наклали контрибуцію та арешт на вклади багатіїв у двох місцевих кредитних това­риствах. 5 Проведення цих заходів дало змогу видати заробітну плату лікарям та вчителям. Рештки реквізованих грошей одержали солдатки, вдови та сироти, яких Рада брала на своє утримання.
Та мирну працю селян Петриківки перервала австро-німецька інтервенція. У другій половині березня 1918 року окупанти зайняли село. З допомогою гетьман­ської варти вони силою примусили селян повернути поміщикам землю і майно.
Почалися арешти і розправи над селянами, яких підозрювала у співчутті Радян­ській владі.
Восени 1918 року уродженець хутора Новосел івки Петриківсвкої волості Зосим Лантух, який за рекомендацією ЦК КПбУ був посланий у Новомосковськин повіт для підпільної роботи, об'єднав у партизанський загін дрібні повстанські групи, що діяли в Петриківці та сусідніх селах. З вересня 1918 року цей загін виріс у партизанську бригаду, яка налічувала 800 бійців. У її лавах мужньо боро­лися за Радянську владу петриківчани П. Литвин, Н. Кремень, та. інші. 15 жовтня 1918 року партизани-петриківчани зібралися на таємну нараду у хаті селянина П. Іванченка. До них приєдналися революційно настроєні селяни, колишні фрон­товики - всього 80 чоловік. На нараді було вирішено роззброїш гетьманську варту. Скориставшися з того, що в неділю вартові пиячили, партизани вирушили до ринко­вої площі, де їм вдалося роззброїти вартових. Потім повстанці захопили штаб варти на чолі з їх начальником.
Об'єднавшися з головними силами загону 3. Лантуха, партизани вирушили до села Паньківки, де були розташовані головні сили гетьманців. Після запеклого бою частину з них роззброїли, інші відступили до Верхньодніпровська. Переслідуючи ворога, партизани підійшли до Кам'янського, де об'єдналися з повсталими робіт­никами і взяли участь у визволенні міста від австро-німецьких окупантів.
Тим часом, скориставшись із відсутності головних сил партизанів, у Петриківку вдерся каральний загін царського офіцера Чернова, саме ім'я якого наводило жах на жителів сіл та містечок Новомосковського повіту. У нерівному бою з карателями загинуло кілька партизанів, 12 чоловік потрапили в полон і після страшних катувань були страчені. Місцевий куркуль Дашивець бігав навколо карателів, благаючи їх жорстокіше катувати партизанів. Полум'ям пожеж, ріками крові споді­валися окупанти та їх націоналістичні прихвосні зломити опір народу. Того ж дня загін Чернова пішов з Петриківки і рушив до Новомосковська, по дорозі розправ­ляючись з прихильниками Радянської влади. Під містом бандитів розбили.
У грудні 1918 року всю Катеринославщину було визволено від німців та геть­манців. Почала знову працювати Рада селянських і червоноармійських депутатів Петриківки. Весною 1919 року селяни засіяли землі, одержані від Радянської влади. Але мирний перепочинок не був тривалим. Уже влітку в селі хазяйнували денікінці. Активізувалися поміщицько-куркульські банди, які по-звірячому роз­правлялися з активістами, партійними та радянськими працівниками. У петриківському лісі бандити схопили й закатували за зв'язок з партизанами двох селян-патріотів К. Барабаша і Н. Купрія.
Незважаючи на жорстокі репресії, жителі села всіляко ухилялися від мобілі­зації в денікінську армію, потай збирали хліб та інші продукти для партизанів, що діяли в новомосковських лісах, переховували по хатах і лікували поранених червоноармійців.
Восени 1919 року поблизу Петриківки зупинився партизанський загін чисель­ністю в 5 тис. чол., який з боями пройшов шлях від Київської губернії.До цього загону приєдналася група жителів села. Звідси партизани виступили на Катерино­слав, зробили рейд по тилах білих і після важких боїв з білогвардійцями повернулися назад. Разом з частинами Червоної Армії у січні 1920 року вони визволяли село.
Робота по відновленню органів Радянської влади проходила в складних умовах ще не закінченої громадянської війни. 5 лютого в селі відбувся сход, де розгляда­лося питання про проведення кампанії «тиждень фронту». Селяни постановили під­
тримати червоний фронт усіма за­собами - продовольством, грішми, а якщо треба, то й військовою силою.
У квітні 1920 року відбулися вибори у волосний виконавчий ко­мітет. Головою виконкому було обрано селянина-бідняка, парти­зана О. Сосну, заступником - Д. Клешню. У зв'язку з нападами куркульських банд у Петриківці залишилася і військова влада - волосний комісар, призначений Новомосковським повітовим комі­саріатом. Для боротьби з куркульськими бандами було сформовано загін з 50 чоловік.
Відновив свою роботу петриківський партосередок. На 23 березня 1920 року він налічував 18 членів, 7 кан­дидатів у члени партії. Його секретарем у той час був П. Афанасьєв. Сільська пар­тійна організація всі сили спрямувала на господарське і культурне будівництво. З її ініціативи бідняки та середняки села створили КНС, до якого ввійшло 100 чо­ловік. Комнезам, керований партосередком, діяв в інтересах трудящих: відібрав у куркулів корів та свиней, реквізував награбоване ними під час денікінщини майно. Все це пішло для дитячих будинків, а також було поділено між незаможниками.
Партійна організація і КНС провели розподіл землі між селянами, контролю­вали своєчасне виконання продрозверстки.
Вірним помічником партійної організації став комсомольський осередок, утво­рений 1921 року. Першими комсомольцями села були вчорашні наймити Г. Губа, П. Грива та інші. Вони брали участь у хлібозаготівлях тільки в 1923 році зібрали 8 тис. пудів, здійснювали контроль за розрахунками куркулів з наймитами, допома­гали ліквідувати неписьменність, дитячу безпритульність, проводили атеїстичну пропаганду. У 1923 році комсомольський осередок налічував 24 члени ВЛКСМЛ
Велику роль у радянському будівництві на селі відіграли жіночі ради. До складу жіночої ради було обрано 31 селянку. Тільки у 1921 році в селі прове­дено 10 делегатських зборів. Протягом 1920-1921 рр. на конференціях жінок роз­глядались такі питання, як «Про дитячу безпритульність», «Селянка і продподаток» тощо. Всі делегатки відвідували сільськогосподарські курси, навчалися в по­лі тгуртках. Рада мала своїх представниць у КИС, 9 дівчат вступили до комсомолу.
Важливим завданням партійних і радянських органів у 1920-1921 рр. була боротьба з голодом та дитячою безпритульністю. Всі економічно міцні господарства Петриківки повинні були взяти на своє утримання когось із голодуючих або внести продукти харчування у фонд боротьби з голодом. У селі відкрили 5 дитячих будин­ків, вихователями призначили кращих петриківських комсомольців, таких як Сер­гій та Федір Сердюкови, С. Манейло та інші.
До 1921 року було відремонтовано 7 початкових шкіл, а в наступному році від­
крито семирічку. У 1921-1925 рр. тут працювали 2 школи лікнепу, 5 хат-читалень, проводилася широка передплата газет і журналів
Силами громадськості було відбудовано сільський клуб, т. зв. Народний буди­нок. При ньому діяли політичний, атеїстичний, хоровий та драматичний гуртки. Декорації для вистав робили місцеві художники - майстри петриківського орна­менту. В 1927 році клуб придбав перший кіноапарат.
Посилювалась керівка роль комуністів у господарському та культурному житті села. У 1925 році газета «Звезда» писала, що Петриківська партійна організа­ція має великий вплив на селян і її слово є для них вирішальним. До її складу в 1925 році входили 15 комуністів і 4 кандидати у члени партії: 6 робітників, 12 селян та 1 службовець. Особливо зріс авторитет партосередку під час кампаній по виборах до сільради та правління кооперативів у 1924році.
В складі сільради збільшилась кількість комуністів, членів КІІС і жінок. Пожвавилася робота всіх її секцій, насамперед господарської і соціально-культурної. Понад третина всіх питань, які розглядалися сільрадою, були господарські. У цей час Петриківка поділялась на 11 земельних громад.
Навколо партійної організації та сільради згуртувався селянський актив. Про зрослу громадську активність жителів села свідчить їх участь у русі за підтримку борців проти капіталу у відповідь на заклик Катеринославського комітету МОДРу. Трудящі Петриківки, як і всієї України, вимагали припинення білого терору, над­силали свої привітання польським та естонським робітникам і селянам.
Особистим прикладом демонстрували нове, комуністичне ставлення до праці комсомольці та молодь села. У 1928 році вони виступили ініціаторами проведення суботників, під час яких побудували греблю на шляху до села, яка й досі має назву «Комсомольської». Комсомольці були першими механізаторами, майстрами високих урожаїв, організаторами колгоспів.
Ще в 1924 році на селі виникло перше товариство спільного обробітку землі та інші види кооперації - споживча, промислова,-яким держава допомагала сільськогосподарськими машинами, насінням. Того ж року було засновано пер­ший колгосп «Прогрес». Його очолив комуніст М. Г. Догадайло, в минулому най­мит, який у 1917 році зі зброєю в руках захищав Радянську владу. Наступного року 172 господарства об'єдналися в артіль «Жовтневий шлях», яка мала 1312 га землі6, а в 1927-1929 рр. в Петриківці виникло ще 3 колгоспи - «Червоний інтенсивник», «Пролетар» та ім. Шевченка.
Вже в перші роки свого існування колгоспи села досягли помітних господар­ських успіхів. Вони створили молочно-товарні, свино- та вівцеферми, значно збільшили посіви зернових та городини. У 1929 році в селі придбали перший трактор.
З кожним роком набирали сил соціалістичні господарства. У 1939 році в кол­госпі «Червоний інтенсивник» одержали по 18,1 поросяти від свиноматки, по 164 ягняти від 100 вівцематок, по 2,327 кг молока від фуражної корови. Колгоспна вівцеферма колгоспу ім. Т. Г. Шевченка виростила в тому ж році по 167,8 ягняти в розрахунку на 100 вівцематок, по 18,3 поросяти від кожної свиноматки. Цей колгосп у наступному році зібрав по 29,7 цнт з гектара кукурудзи на площі 200 га. За врожайністю кукурудзи він зайняв одне з перших місць у районі і був учасником ВСГВ у 1941 році. Учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в 1938, 1939 та 1940 роках були також артілі «Жовтневий шлях», ім. Шевченка, «Пролетар», «Червона хвиля», «Червоний інтенсивник». Зростали їх доходи. Так, валовий при-бчток колгоспу «Червоний інтенсивник» збільшився з З.чЗ тис. крб. в 1937 році до 919,8 тис. крб. в 1940 ро­ці, а в артілі ім. Шевченка -відповідно з 53,2 тис. крб. до 150 000 карбованців.
У 1938 році в Петриківці було створено МТС, яка напередодні Великої Вітчизняної війни мала 99 трак­торів, 58 комбайнів, 27 автомашин та інший сільсько­господарський реманент. Вона обслуговувала колгоспи і Петриківки і населених пунктів Петриківської сільра­ди. Працювали також майстерня по ремонту сільсько­господарського реманенту, 4 кузні, олійниця, молоко­завод, завод безалкогольних напоїв, держмлин, 2 пекарні, промартіль ім. Леніна, що виробляла меблі, тару, брички.
Зростав добробут колгоспників села. Змінився зо­внішній вигляд Петриківки. Село було повністю радіо­фіковане. Тут працювали 5 магазинів, їдальня, майстерня побутового обслуговування. Трудівники зводили позі будинки, вздовж вулиць висаджували дерева. У 1938 році було обладнано стадіон.
Медичну допомогу населенню подавали 8 лікарів і 30 медичних працівників із середньою освітою. Сіль­ська лікарня мала також амбулаторний відділ і дитячу
консультацію. У селі працювала станція швидкої допомоги та санепідстанція.
Значні зміни відбулись у народній освіті. Ще в перші роки Радянської влади в Петриківці відкрилися 7 шкіл соцвиховання, у 1922 році - семирічна школа, а у 1934 році - перша середня школа, для якої в 1939 році побудовано двоповер­хове приміщення з кабінетами, обладнаними сучасним наочним приладдям. Тут були спортзал, бібліотека. Учительський колектив, до складу якого входило 36 педагогів, не тільки навчав і виховував учнів, а й проводив культосвітню роботу па селі. Крім того, в Петриківці працювала сільськогосподарська школа, створена в 1929 році пізніше реорганізована на зоотехнікум.
На весь Радянський Союз прославилась Петриківська артіль вишивальниць «Вільна селянка», вироби якої прикрашали стенди Українського павільйону на ГСГВ, вітрини спеціалізованих магазинів. Величезний попит мали вироби місце­вих умільців петриківського орнаменту - скриньки, малюнки. У 1936 році в селі відкрили школу декоративного розпису, призначену для відродження стародавнього мистецтва петриківського орнаменту. Композицію декоративного орнаменту в школі викладала літня селянка Т. Я. Пата, яка за свої чудові малюнки здобула в 1936 році почесне звання майстра народного мистецтва УРСР. Випускники школи працювали в різних галузях художньої промисловості України. На перших виставках українського народного мистецтва в Києві та Москві, які відбулись у 1936 році, творчість петриківських майстрів була відзначена дипломами 1-го сту­пеня та грамотами. Чудовою квіткою розцвіло стародавнє мистецтво на оновле­ній землі.
У 1940 році в центрі села спорудили новий Будинок культури на 400 місць. При ньому відкрився музей петриківського художнього орнаменту, працювали самодіяльні гуртки: хоровий, драматичний, народних інструментів. Книжковий фонд бібліотеки налічував у 1940 році 26 тис. примірників. На кожну сім'ю припа­дало в середньому по 2 передплатні видання.З перших днів Великої Вітчизняної війни трудящі Петриківки стали в ряди захисників соціалістичної Бать­ківщини. З наближенням ворога до села чимало колгосп­ного майна відправили на Схід. Частина населення
евакуювалася.
25 вересня 1941 року Червона Армія змушена була залишити цю територію. Настали жахливі роки фашист­ської окупації.
Для боротьби з фашистськими загарбниками пар­тійна організація заздалегідь створила в селі партизанський загін ім. Котовського. Командиром його став сек­ретар Петриківського РК КПб України А. А. Білоконь, комісаром - редактор районної газети П. О. Коноваленко. В загоні було 83 бійці, з них понад 70 комуністів. Партизани підпалили склад з хлібом поблизу пристані Орлик, вивели з оточення медсанбат, допомагали части­нам і підрозділам Червоної Армії виходити з оточення.
Наприкінці жовтня 1941 року до рук карателів потрапила частина партизанів. 20 з них гітлерівці розстрі­ляли, а 21 вивезли до Німеччини на каторжні роботи. Склалися важкі умови, і командування загону запропону­вало партизанам, що залишилися, перейти лінію фронту та влитися в ряди Чер­воної Армії. 23 жовтня А. А. Білоконь, В. М. Білобров, Г. П. Лисенко, В. П. Олій­ник, М. П. Миколенко та інші партизани стали бійцями Червоної Армії і відважно билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Боротьба проти окупантів не припинялася. З рук у руки передавались анти­фашистські листівки. Друкував їх на примітивному верстаті житель сусіднього села Попово-Балівки Д. С. Непокритий. Разом із 3. С. Непокритим і В. С. Непокритою він складав тексти листівок і поширював їх по селах району за підписом «політком партизанського загону Жар». Фашисти марно розшукували таємний політком і підпільну друкарню.
З листопада 1941 по березень 1943 року в селі успішно діяла підпільна група, організована з ініціативи комсомольця В. С. Нежумирі. До неї ввійшла молодь сіл Петриківки, Попово-Балівки, Чаплинки, Миколаївки - всього 11 чоловік. Юні патріоти збирали трофейну зброю, писали й поширювали листівки з повідомлен­нями Радінформбюро. На початку 1943 року, з наближенням Червоної Армії до станції Лозуватки, вони прийняли рішення йти їй назустріч, але здійснити цей за­дум не вдалося. Провокатор виказав підпільників, і їх заарештували. Після жорстоких катувань їх вивезли на околицю Петриківки і розстріляли. «Батьківщино моя!» - було останнім словом 17-річного Віктора Нежумирі. Його матері принесли записку, знайдену на шляху, яким вели хлопця на розстріл: «Прощайте, дорогі мамо і тато! Загину за Батьківщину. Жаль, що мало зробив. Вірю, що наші пере­можуть німця і настане прекрасне життя, але не буде з вами мене... Міцно цілую вас. Ваш Вітя».
Не шкодуючи життя, боролися радянські люди з ворогом. Голова колгоспу ім. Леніна Т. К. Кучуб спалив склад з награбованим окупантами зерном. Гітлерівці схопили і розстріляли патріота.
Багато мешканців Петриківки мужньо билися з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1944 році під час боїв у східній частині Пруссії М. В. Чичикало після того, як загинула артилерійська обслуга, протягом 3-х годин сам відби­вав атаки ворога і утримав зайнятий пункт до підходу радянських військ, за що був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.
25 вересня 1943 року частини 353-ї стрілецької дивізії Червоної Армії визволили Петриківку від гітлерівських окупантів. Господарство артілей було вщент зруйно­вано. Окупанти реквізували худобу і птицю, з МТС вивезли всі сільськогосподар­ські машини, двигуни та верстати, зруйнували приміщення ферм, колгоспні будівлі.
В руїнах лежало село. Були спалені 1200 будівель, усі школи, лікарні, мага­зини. Збитки, завдані одній лише лікарні, становили 2180 тис. крб.. Ворог знищив усі промислові підприємства Петриківки: молокозавод, великий районний млин, маслоробню, приміщення та обладнання промислових артілей ім. Леніна і «Вільна селянка». Гітлерівці закатували 175 мирних жителів Петриківки, близько 700 чол. вивезли на каторжні роботи до фашистської Німеччини.
З перших днів визволення трудящі села приступили до відбудови зруйнованого господарства. Керівну роль відіграли в цьому партійна та комсомольська організації, органи Радянської влади. Вже в перших числах жовтня 1943 року відбулись вибори до Петриківської сільської Ради, в яку було обрано 26 де­путатів.
Відновив свою роботу Петриківський райком партії, в якому спочатку працю­вало тільки 4 чоловіка. Партійна організація Петриківки на 1 грудня 1943 року налічувала 38 комуністів і 5 кандидатів партії. На цей час у районі діяло 18 пер­винних комсомольських організацій 10 - у Петриківці, що об'єднували 116 чоло­вік. Райком комсомолу організував молодь на боротьбу за швидке подолання роз­рухи. Тільки за 2 місяці 1943 року комсомольці провели 7 суботників по збиранню врожаю. Молодь району відправила 337 своїх посланців у Дніпропетровськ для навчання в школах ФЗН та ремісничих училищах.
У тяжких умовах війни розгорталися відбудовчі роботи. З допомогою бійців Червоної Армії було відремонтовано майстерню МТС і сільськогосподарський
рема­нент. Це дало змогу підготуватися до весняної сівби 1944 року. Незважаючи на від­сутність тракторів та тягла, сівбу провели у стислі строки. Орали коровами, за плугами йшли жінки та підлітки, бо більшість чоловіків воювала на фронті. Так, у колгоспі «Надія» було тільки 6 працездатних чоловіків.
Завдяки героїчній праці колгоспників і службовців, робітників МТС, допомозі трудящих Дніпропетровська і Дніпродзержинська, господарство села було відбу­доване. Якщо в артілі «Надія» у 1943 році засіяли зернових на 20 га, то в 1945 році під зерновими було вже 173 га. Зросла кількість великої рогатої худоби - з 59 голів у 1944 році до 96 в 1945 році. Колгоспники Північного Кавказу виділили для Пет­риківки 120 голів племінної худоби. Вже у 1944 році в артілі «Червоний інтен­сивник» ланкова М. Вишницька із своєю ланкою зібрала з площі 4 га 64 цнт зернових, бригада колгоспу ім. Комінтерну, очолювана В. Онуфрієнком,- по 24 цнт жита з га, а в колгоспі ім. Шевченка було зібрано по 20 цнт з гектара
Почала давати продукцію місцева промисловість. Молокозавод, де в 1944 році працювало 12 чоловік, виробляв 250 кг масла та сиру за добу. Районний млин давав 1 тонну борошна за годину, пекарня випікала 1800 кг хліба на добу. Стала до ладу маслоробня.
Відбудовуючи зруйноване війною господарство, трудівники села робили все необхідне, щоб наблизити день перемоги над ненависним ворогом,- збирали гроші на будівництво танкових колон «Визволена Україна» та «Визволена Дніпропетров­щина». На початку 1944 року вони відправили значну кількість продуктів ленінградцям. Багато продуктів було відправлено Діючій армії та госпіталям.
До 1950 року артілі Петриківки повністю відбудували своє господарство. На фермах колгоспу ім. Чапаєва в 1951 році було вже 823 голови великої рогатої худоби, машинно-тракторний парк мав сучасну техніку, працювали механічний млин, З кузні, цегельний завод. У колгоспі ім. Шевченка, крім молочного тваринництва, розвивалися ще й такі галузі, як свинарство, вівчарство.
Боротьбу за піднесення господарства очолювала партійна організація села. Велике значення для дальшого розвитку колгоспів Петриківки мало об'єднання протягом 1962-1965 рр. п'яти невеликих господарств у два колгоспи - ім. Суворова та «Дніпро». Обидві артілі - це сучасні багатогалузеві господарства з потуж­ною технічною базою, очолювані досвідченими спеціаліста­ми та майстрами високих врожаїв.
Якщо в колгоспах, що ввійшли до складу артілі «Дніпро», до об'єднання у 1958 році загальний прибуток становив 275 565 крб., то в 1962 році він досяг 523 900 крб. Тоді тільки на капітальне будівництво було відраховано 159 275 крб. Основні фонди колгоспу в цьому ж році досягли 801 300 крб. Значно зріс рівень технічної оснащеності цієї артілі - на 1 січня 1964 року тут було 28 тракторів, 11 комбайнів, 24 електромотори.
Величезна увага, яку партія і уряд приділяли зміцненню колгоспів, у перші ж роки дала відчутні наслідки. Якщо в колгоспі «Дніпро» в 1958 році вироблялося молока на 100 га 177 цнт, то в 1962 - вже 378 цнт, виробництво м'яса відповідно зросло з 33 цнт до 50,4 цнт, яєць на курку-несушку з 77 до 117,8 штуки. Середня врожайність зернових у 1964 році становила 16,7 цнт з га при собівартості 4,9 крб. за центнер.
Такі ж зміни відбулися і у другому укрупненому колгоспі ім. Суворова. Врожай зернових у цьому господарстві на 1964 рік становив 18,4 цнт з га, надій молока на 100 га сільгоспугідь досяг 334,4 цнт. Собівартість одного цнт молока знизилася з 11 крб. 42 коп. до 9 крб. 23 коп. за період з 1962 по 1964 рік. Машинно-тракторний парк налічував в цей час 26 тракторів, 12 комбайнів, 16 авто­машин.
Ще кращих показників добилися колгоспи Петриківки в 1966 році. Валовий збір зерна обох артілей досяг 69 817 цнт при врожаї 24,5 цнт з га. Загальний прибуток колгоспу «Дніпро» досяг 787,1 тис. крб. Тільки за цей рік у колгоспі ім. Суворова побудували телятник, гараж. В артілі «Дніпро»
на спорудження автогаража і май- стерень виділили 86 тис.крб. У бу­дівництво школи колгосп вклав 20 тис. карбованців.
У 1967 році в колгоспі ім. Суворова зібрали зернових по 19,5 цнт з га, а в колгоспі «Дніпро» - по 19,7 цнт. Надої молока на 100 га сільгоспугідь становили в колгоспах відповідно 358 і 367 цнт, м'яса на 100 га орної землі виробили по 40 та 53 цнт. Всього чистого прибутку одержано: в колгоспі ім. Суворова - 295 тис. крб., в колгоспі «Дніпро» - 311 тис. карбованців.
За успіхи в розвитку сільського господарства групу петриківських колгоспників відзначено орденами та медалями Радянського Союзу, в т. ч. орденом «Знак Пошани» нагороджено голову колгоспу ім. Суворова Г. П.
Лавриненка, орденом Трудового Червоного Прапора - зоотехніка колгоспу «Дніпро» комуніста М. І. Чорного.
У селі 13 первинних партійних організацій об'єднують 273 комуністи та
канди­дати у члени партії, і 12 первинних комсомольських осередків, до складу яких входять 529 чоловік.
Важливу роль у господарському і культурному будівництві відіграє виконком селищної Ради депутатів трудящих. У його комісіях працюють 89 депутатів, серед яких 54 - члени КПРС і ВЛКСМ.
З травня 1957 року Петриківка стала селищем міського типу. Вздовж рівких, обсаджених деревами вулиць стоять чепурні кам'яні будинки, криті залізом або черепицею. Особливо прикрашають селище сади - з давніх-давен розводять петри­ківці вишневі садки і майже не зустрінеш двору, де б навесні не було вишневого цвітіння. І не випадково, що саме тут виведено відомий за межами селища сорт ви­шень - «Петриківський».
В центрі Петриківки - площа, від якої бере початок головна вулиця. Тут височать двоповерхові житлові будинки, універмаг, книжковий магазин та магазин культтоварів, аптека, відділення банку, Палац культури.
В селищі проведено водогін, працюють комунальна лазня, дві перукарні, ательє індпошиву, майстерні по ремонту взуття, мотоциклів і велосипедів. Є де відремонтувати радіоприймачі і телевізори - для цього відкрито спеціальне ательє.
Сільське споживче товариство має 16 магазинів і більш як 20 ларків. До послуг жителів - 2 їдальні, варенична. Про зростання добробуту населення свідчить те, що за один тільки 1966 рік продано товарів на загальну суму 3,5 млн. крб. Мешканці селища придбали за цей рік 440 велосипедів і мотоциклів, 28 холодильників, 97 пральних машин, 125 радіоприймачів.
Величезна увага приділяється охороні здоров'я трудящих. В 1962 році при лікарні відкрито терапевтичне відділення на 50 ліжок і рентгенкабінет, а в 1967 році вона мала вже 100 ліжок. Функціонують також поліклініка та дитяча консуль­тація з молочною кухнею.
З 1964 року почали працювати клінічна та санітарно-бактеріологічна лабора­торії, інфекційне відділення на 25 ліжок, пологовий будинок.
Кожен четвертий житель Петриківки вчиться. Крім середньої, в селищі пра­цюють 2 восьмирічні і дві початкові школи, в яких навчається 1500 учнів. Пра­цюють тут 97 учителів. Молодь, що зайнята на виробництві, вчиться у вечірній
школі робітничої молоді. Відкрито також два класи Царичанської дитячої музичної школи.
Крім загальноосвітніх шкіл, тут є і спеціальні навчальні заклади:училище механізації сільського господарства, заочний пункт Нікопольського технікуму механі­зації сільського господарства, школа шоферів.
В культурному житті селища важливу роль відіграє Будинок культури, при якому працюють постійно діючий лекторій, гуртки художньої самодіяльності, музей прикладного мистецтва петриківського художнього орнаменту. Колгоспи «Дніпро» та ім. Суворова мають свої клуби, бригадні червоні кутки. Частими гостями петриківчан бувають артисти театрів Дніпропетровська. До послуг мешканців се­лища 6 бібліотек. Лише центральна селищна бібліотека налічує близько 40 тис. книг. В ній проводяться читацькі конференції і літературні диспути. На 1967 рік трудящими Петриківки передплачено 3447 прим, газет та 6145 прим. журналів.
Важливе значення для виховання молоді має історико-краєзнавчий музей. Багаторічна робота по вивченню історії селища, дослідження пам'яток петриків­ського художнього промислу,- все це дало змогу зібрати значний краєзнавчий матеріал.
Школа декоративного розпису вирощує нове покоління майстрів. Проста се­лянка Т. Я. Пата виявилася здібним педагогом - її учні самі вже працюють худож­никами на багатьох підприємствах художньої промисловості. Уряд нагородив її орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю «За трудову відзнаку». У лютому 1964 року громадськість Петриківки і всієї України урочисто відзначила 80-річчя художниці. Ще в 1958 році при Петриківській промисловій артілі «Вільна селянка» тепер фабрика «Дружба» було відкрито цех підлакового розпису по де­реву. Тут, під керівництвом відомого художника, учня Т. Я. Пати,- Ф. С. Панка, працюють прекрасні майстри петриківського орнаменту. Це - представники стар­шого покоління Г. І. Ісаєва, Г. Я. Прудник, І. Ф. Завгородній, М. Г. Шишацька, Є. Я. Клюпа та молоді художники - П. І. Шишацька-Турчина, В. Четвертик-Тезик, В. Глущенко.
У 1958 році відкрився філіал дитячої художньої школи, де через 4 роки від­бувся перший випуск. Всі 16 випускників - учні Ф. Панка - дістали за екзаме­наційну роботу розпис шкатулок відмінні оцінки, 7 із них нині навчаються в художніх училищах країни - Дніпропетровському, Харківському, Львівському.І зараз, куди б ви не пішли в Петриківці - в школу чи Будинок культури, в бібліотеку чи контору колгоспу - скрізь побачите панно або малюнок народного орнаменту. Люблять його і в Петриківці і за її межами.
Комуністична партія Радян­ського Союзу і Радянський уряд приділяють велику увагу розвиткові культури народу. Це завжди відчувають художники-петриківці. Серед них 9 майстрів є чле­нами Спілки художників УРСР, а 4 - кандидатами в члени Спілки. Вони експо­нують свої роботи на виставках, в ряді музеїв СРСР. Лише за Радянської влади петриківський орнамент досяг такого чудового розквіту.
Заможне, щасливе, культурне життя петриківців - активних будівників нового життя, є прекрасним підсумком творчої праці радянських людей за роки Радян­ської влади.

джерело тексту imsu-dnipropetrovsk.com

 

0
Twoja ocena: Brak

Powrót do góry