м. Тренто. Церква Сан-Аполлінаре.

Між шостим і сьомим століттями на території, де зараз стоїть культова споруда, могла бути стародавня купіль, розташована під нинішнім пресвітерієм. Між 10 і 11 століттями була перша споруда романської церкви та першої дзвіниці. У 1146 році цією першою церквою стали керувати  бенедиктинські ченці Сан-Бенедетто, провінція Бергамо, які в 1235 році залишили абатство Сан-Бенедетто на цьому місці та побудували новий монастир. Пізніше, а саме між 1220 і 1230 роками, деякі францисканські ченці, послані до Тренто самим святим Франциском, тимчасово оселилися.

Між 1250 і приблизно 1300 роками цю першу церкву було зруйновано та замінено теперішньою церквою з такою висотою, що відповідає архітектурному стилю цистерціанців, привезених до єпархії Тренто тодішнім єпископом Генріхом з Меца, який раніше теж був бенедиктинським ченцем. У наступні роки інтер'єр церкви був прикрашений роботами Ніколо да Падуї та інших художників. 

У 1420 році присутність бенедиктинських монахів у Тренто зменшилася, а потім абатство перейшло у власність єпархії, де настоятеля спочатку обирав імператор, а пізніше єпископ або графи Тірольські. 

Щоб уникнути безперервного розливу річки Адідже, у 1760 році священик Бартоломео Пассі, уродженець Пресано, вирішив підвищити внутрішній рівень церкви на 1,7 метри та побудувати нову ризницю, перенісши два вівтарі в стилі бароко на місце, де над однією знаходиться фреска "Мадонна ді П'єдікастелло". Настоятель Замбеллі хотів побудувати апсиду на два поверхи в 1859 році, і в цій новій будівлі були знайдені залишки попередньої романської історії будівлі. У цій ситуації було побудоване вікно-розетка. Нова ризниця мала форму багатокутної апсиди в романському стилі вздовж північно-східної сторони і з’єднувалася двома дверима, розміщеними в стіні апсиди.

Лише в 1962 році церква стала парафіяльною. Між 2006 і 2011 роками відбулося останнє втручання для дослідження археологічного стану як всередині, так і зовні церкви.

Церква П'єдікастелло зберігає одне з найцікавіших свідчень давньоримської культури в Триденті, стародавньому Тренто. Це найвизначніша табличка, яка символізує найдавнішу римську меморіальну дошку в районі Трентіно: табличку Марко Аппулейо , легата Цезаря Августа. Кам'яна вставка, вражаюча плита з рожевого вапняку датується приблизно 23 р. і замурована на зовнішній пілястрі на південній стіні. Епіграф є основоположним для історії романізації стародавнього Тридента, оскільки завдяки датуванням, властивим титулам імператора, його можна простежити до тих років, коли Тренто стало римською колонією.

Епіграф звучить так: Imp (erator) Caesar Divi F (ilius) / Augustus co (n) su (l) XI / trib (unicia) potestate, dedit / M. Appuleius Sex (ti) f (ilius) leg (atus) ) / iussu eius fac (iundum) curavit

Переклад з латинської такий: «Імператор Цезар Август, син божественного Юлія Цезаря, консул в одинадцятий раз, нагородив владою трибуніків, дав (наказав: цю роботу виконати). Марко Аппулейо, син Сесто, його легат, наказав його стратити».

Меморіальна дошка розміщена в пам'ять про ініціативу, завершену Марко Аппулейо, але просувану та замовлену самим імператором у рік його одинадцятого консульства; невідомо, що це була за робота, можливо, пожертвування, фінансоване самим імператором, будівлі громадського призначення чи оборонної споруди.

Ще одна дошка була розміщена на стінах церкви, зараз вона зберігається в музеї замку Буонконсільо. Напис говорить: «Гаю Валеріо Маріано, синові Гая, з племені Папірія, який обіймав усі основні державні посади в Тренто, священику, відповідальному за культ Риму та імператора, п’ятирічному префекту, призначеному начальником поставок до третього італійського легіону, члену жрецької колегії для святкування тускулських обрядів, обраного присяжним, помічником трибунів плебсу, декуріоном Брешії, урядовим уповноваженим у громадській громаді Мантуї, підвищеним до лицарів, покровителю колонії, за офіційним рішенням [була встановлена ​​ця статуя]». 

Громадянин, який відзначився особливими заслугами і якому громадяни присвятили статую та епіграф, був Кайо (або Гай) Валеріо Маріано.

Джерело