Михайло Іванович Глинка (20 травня (1 червня) 1804 - 3 (15) лютого 1857) - російський композитор, засновник національної композиторської школи. Твори Глинки сильно вплинули на прийдешні покоління композиторів, в тому числі на Даргомизького і членів «Могучої кучки», які розвивали в своїй музиці його ідеї.

Після закінчення пансіону в 1822 р. Михайло Глинка посилено займається музикою: вівчає західноєвропейську музикальну класику, бере участь в домашньому музицируванні в дворянських салонах, інколи керував оркестром дядька. В цей же час Глинка пробє себе в якості композитора, складаючи аріації для арфи або фортепіано на тему з опери австрійського композитора Йозефа Вайгля «Швейцарська родина». З цього моменту Глинка все більше уваги приділяє композиції і швидко вже складає дуже багато, випробовуючи свої сили в різноманітних жанрах. В цей період ним були написані відоиі сьогодні романси і пісні: «Не спокушай мене без потреби» на слова Баратинського, «Не співай, красуне, при мені» на слова А.С. Пушкина, «Ніч осіння, ніч люб'язна» на слова Римського-Корсакова  та ін. Однак він тривалий час залишається незадоволеним своєю працею. Глинка наполегливо шукає шляхи виходу за межі форм і жанрів побутової музики. В 1823 р. він працює над струнним септетом, адажіо і рондо для оркестру і над двома оркестровими увертюрами. В ці ж роки розширюється коло знайомств Михайла Івановича. Він знайомиться з Василем Жуковським, Олександром Грибоєдовим, Адамом Міцкевичем, Антоном Дельвігом, Володимиром Одоєвським, який згодом стає його другом.
Патріотична пісня Михайла Глинки в 1991-2000 рр. була офіціальним гімном Російської Федерації.

Це інформація в Вікіпедії.

в 1956 р. в Запоріжжі встановили пам'ятник М.І. Глинки (автор Страхов).

Приблизно в тіж роки Запоріжська філармонія отримала ім'я М.І. Глинки.

ДніпроГЕС - найбільша в Європі гідроелектростанція; збудована в 1932 р., одна з глобальніших пам'яток Запоріжжя і України.

Технічні характеристики
Фундамент ДніпроГЕСу, як і навколишня територія, спираються на породи Украінського кристалічного щита.
До складу гідровузла входять: будівля машинної зали ГЕС-1 довжиною 236 м і завширшки 56 м, розташоване на правому березі, в ньому розміщено 9 радіально-вісьових гідроагрегатів (шість РО45-В-545 з потужністю турбін 73,6 МВт, частотою обертання турбін - 83,3 об/хв; віготовлені харківським ВАТ «Турбоатом» в 1997−2002 рр.)  і 1 гідроагрегат власних потреб потужністю 2,6 МВт, частотою обертання 428 об/хв; 5-поверхова будівля головного пульту керування; щитова стінка ГЕС-1 довжиною 216 м, водоспускна криволінійна гребля довжиною по гребеню 760 м.; машинна зала ГЕС-2, найбільшою будівничою висотою 60 м; глуха гребля довжиною по гребеню 251 м. Первинно всі вісімь турбін і п'ять  електрогенераторів до них були американськими. Але вже шостий, сьомий і восьмий генератори виготовили на ленінградскому заводі «Електросила». Американське обладнання частково працює і зараз. Судноплавні споруди на лівому березі включают аванпорт в верхньому б'єфі, трикамерний шлюз, однокамерний шлюз (шахтного типу) і низовий подхідний канал. ГЕС автоматизована, обладнана телекеруванням, телевимірюванням і телесигналізацією основного обладнання. Фронт натиску загальною довжиною 1200 м утворює Дніпровське водосховище. Будівля машинної зали ГЕС-1, оздоблене рожевим армянським туфом, являє собою пам'ятник архітектури.
В 1969 розпочато розширення гідровузла будівництвом ДніпроГЕСу-2 потужністю 828 МВт, яке разом з судноплавним шлюзом було завершено до 1975-1980 рр.
На початок 2001 р. на станції працювало 337 чоловік.

Історія спорудження і експлуатації
Будівництво ГЕС почалось у 1927 р., для цього було утворене підприємство «Дніпробуд». Цьому передувала клопітка праця з розробки плану будівництва. Автором проекта був інженер Іван Гаврилович Олександров. Досвіду будівництва великих гідротехнічних об'єктів в Радянському Союзі не було. В 1926 р. в радянському уряді було прийнято рішення відпавити делегацію до США  з метою: обговорити з провідними американськими спеціалістами проект будівництва ДніпроГЕСу, обрати компанії для закупівлі обладнання необхідного для реалізації планів будівництва Дніпробуду і знайти інвесторів для цього будівництва.
В 1920-х рр. американська електротехнічна промисловість значно випереджала промисловості будь-якої іншої країни. Перемовини велись з Х'ю Купером - на той час відомим американським гідробудівником. Серед його досягнень було будівництво Торонтської електростанції поблизу порогів Хорсшу недалеко від Ніагарського водоспаду (проект завершено у 1907 р.), електростанції Кеокук на річці Міссісіпі (завершена у 1913 р.) і електростанції на озері Зумбро (1919 р.).
Х. Купер був дуже вражений проектом Олександрова, надав йому високую оцінку. Для Олександрова ця підтримка була виключно важливою, тому що для нього ДніпроГЕС була тільки початком виконання його стратегії в подоланні технічної відсталості Росії. І.Г. Олександров захоплювався досягненнями американської індустрії і технології і віляко пропагандував втілення ії досягнень в Росії. В разі успіху будівництва Дніпровського промислового вузла ця політика мала отримати подальше розповсюдження на всій території Радянського Союзу.
В кінці 1926 р. Х. Купер приїхав до Росії, зустрічався і переконував членів уряду і партії (Риков, Куйбишев, Сталін) в реальності проекту, хвалив його, при цьому вніс деякі зміни і уточнення, які покращили да здешевшали вартість проекту. В 1930 р. компания General Electric поставила п'ять генераторів для ДніпроГЕСу. Перший агрегат біло запущено 1 травня 1932 р. 10 жовтня того ж року станція увійшла до лав діючих підприємств. В 1939 р. ДніпроГЕС досягла проектної потужності 560 МВт.
17 вересня 1932 р. «за особливо вагому працю на ДніпроГЕСі» 6 американських консультантів, в тому числі шеф-консультант Х'ю Купер і інженер General Electri» C.Дж. Томсон, були нагороджені орденами Трудового Червоного Прапору. Ілля Ільф і Євген Петров в своій «Одноповерховій Америці» згодом розповідали свою зустріч з Томсоном і його спомини про роботу в СРСР. На відкритті ГЕС біли присутні Орджонікідзе і Калінін, привітання будівникам надіслав І. Сталін.

На початку Великої Вітчизняної війни, 18 серпня 1941 р. після прориву германських військ в районі Запоріжжя гребля була підірвана співробітниками НКВС, обладнання машиннї зали знищено. Вибух 20 тон толу частково зруйнував греблю, спричинивши багатометрову хвилю. В плавнях і береговій зоні загинули тисячі людей серед солдат і місцевого населення. Германське командування оцінювало свої втрати у 1500 чоловік. Виконавці біли прийняті за диверсантів і арештовані контррозвідкою, але звільнені після втручання їх керівництва.

Для відновлення переправи через Дніпро і електростанції зруйновану частину греблі було відновлено німецькими будівельними частинами, а влітку 1942 р. запрацювало нове німецьке обладнання гідроелектростанції.
Восени 1943 р. при відході німців гребля ДніпроГЕсу знов була підірвана. При цьому план повного знищення греблі реалізовано не повністю, оскільки радянськими саперами і розвідниками вдалося пошкодити частину дротів до детонаторів.

Еектростанція була знову запущена у 1944-1950 рр. При відновленні з січня по серпень 1944 р. сапери знешкодили з гредлі 66 тон бомб і вибухівки, 26000 мін, снарядів і гранат.
Після війни проект відновлення Запоріжжя і станції очолював Веснін. При його консультаціях відновленніям комплексу займався один з авторів проекту Орлов. В цей період в архітектуру електростанції були внесені деякі зміни, спрямовані на збагачення її архітектурного вигляду.
Американська компанія General Electric поставила в 1946 р. нові генераторы для ДніпроГЕСу замість зруйнованих під час війни. Вага генератора склала близька 1020 тон; потужність - 90 МВт проти 77,5 МВт попередніх; діаметр - понад 12 м.
В 1947-1973 рр. головним інженером Дніпровської ГЕС був Анатолій Яковлев. Після війни перший гідроагрегат було увімкнено в електромережу у березні 1947  р., а останній - в травні 1950 р. При Яковлеві була проведена реконструкція і вдосконалення основного і допоміжного обладнання, що дозволило підвищити надійність і економічність роботи гідроелектростанції. Потужність відновленого ДніпроГЕСу перевищила повоєнну на 16 % і склала 650000 кВт. Комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів, що відбувалась у 1950-1960-х  р. під керівництвом А.Ф. Яковлева, підвищила кваліфікацію персоналу, вдвічи скоротила експлуатуючий персонал і збільшила міжремонтний період гідроагрегатів до 6-8 років.
ДніпроГЕС входила до Єдиної енергосистеми Європейської частини СРСР і забезпечувала електрикою Придніпров'я, Донбас і Кривий Ріг.

В 2008 р. розпочато реконструкцію машинних залів станції. Харківське підприємство ВАТ «Турбоатом» зробило на ДніпроГЕСі-2 заміну турбіни пропелерного типу на турбіну поворотно-лопасного типу ПЛ 40-В-700 номінальною потужністю 115 МВт і діаметром робочого колеса 7 м, вага близька 500 тонн. Поворотно-лопастна турбіна дозволить збільшити надійність гідротурбінного агрегату, об'єм виробництва електроенергії і може експлуатуватись в більш широкому  діапазоні за тиском і навантаженням.
Джерело інформації                Джерело архівних фото

Ще фотографії греблі в наш час.
Вигляд з о. Хортиця.

Вигляд з Арочного мосту.

В'їзд.

Підйомний кран.

Гребля вночі.

ДніпроГЕС з висоти.

Маленький водоспадик.

В місті Запоріжжя пам'ятник В.І. Леніну встановлено у 1964 р.

Його висота - 19,8 метри. Пам'ятник розташований біля в'їзду на греблю ДніпроГЕСу - Ленін рукою вказує на греблю. На пам'ятнику викарбовано слова вождя. Завдяки своїм розмірам і вдалим пропорціям пам'ятник гарно пов'язується з архітектурним комплексом ДніпроГЕСу.
В пострадянські часи жест Леніна почали трактувати інакше – він вказує на Західну Європу, як би маючи на увазі найбільш перспективний шлях розвитку. Більш досяжним пунктом призначення, на який вказує Ленін для гостей міста - це шлях на Дніпропетровськ.
Певний час пам'ятник вважався пам'яткою всесоюзного значення.
Під вождем світового пролетаріату розташовані скульптури радянських людей різних верств суспільства – ливар, колгоспниця, солідний вчений з книгою і електрик с мотком дроту.

Над створенням монументу працювали скульптори Лисенко, Бородай і Суходолов, архітектори Ладний і Приймак. Бронзова фігура засновника радянскої держави вконана в монументальних узагальнюючих формах.

Під час будівництва ДніпроГЕСу-2 від вибухових робіт Леніна вкривали щитом!!!

Від Леніна відкривається панорама на ДніпроГЕС і проспект Леніа:

Історії про пам'ятник Леніну

Ми накинули йому зашморга на шию…
Цю історію розповів один очільник будівельного тресту, який будував і пам'ятник, і багато будівель в Запоріжжі.
«В газеті написано було, що Леніна взяли тросами під руки і підйомним краном підняли на постамент. При цьому міліція нікого не підпускала в цей район. Якщо ви уважно подивитесь на пам'ятник, то помітете, що правиця Леніна високо здяйнята, а ліва рука зовсім притисла до тулубу. А це означає, що під руки його ніяк неможна було підняти. Ми накинули йому зашморг на шию і краном підняли на постамент. Я майже всю ніч поіля розмови з вами не спав. Страшно раптом стало, якщо про цю історію стане відомо з моїх слів.
Я в газеті тоді написав, щоо Леніна чипляли "під мишки" - ніхто цю нісенітницю не помітив. А начальник тресту через рік помер. Не гадаю, що від жаху. Просто пристаркувата була вже людина. Але та історія запам'яталась.»

Радіація
Одна з запорізьких газет якось надрукувала матеріал про те, який рівень радіації в різних місцях міста. В тому числі замірили радіиаційний фон біля пам'ятника Леніну. Граніт, яким оздоблено постамент, має підвищений природній фон радіації. За цю інформацію вхопились різні інтернет-видання. І ось вже всесвітнею павутинню пішла "утка" про те, що запорізький Ілліч "фонить" на 130 мікрорентген\годину (при нормі в 15-20). А уявляєте, скільки він "нафонив", якщо стоїт тут вже понад сорок років! За іншою версією, начебто членів КПУ, пам'ятник вождю світового пролетаріату опромінели "вороги народу" - щоб підірвати здоров'я справжніх комуністів, які часто приходять на уклін до Ілліча.
У підсумку після всіх цих "сенсацій" довелось ще раз виступити в пресі головному державному санітарному лікарю області: мовляв, одні журналісти не зрозуміли гумор інших - щоб "упіймати" таку дозу випромінення, про яку пишутть інтернет-видання, треба просидіти біля пам'ятника Леніну понад 50 років!

Кромлех Нікільське-на-Дніпрі. Перуново капище-святилище

Цей пам'ятник-кромлех належить до III – конця IV тисячоліття до н.е. ‑ періоду розселення праіндоєвропейських народів.

Для чого ж було споруджено таке велике утворення, залучено стільки сил та часу? В книзі «...Град ім’ям Пересічень. Краєзнавчі нариси про пам’ятки Надпорожжя» наводиться цікавий аналіз-зіставлення з таким відомим кромлехом, як Стоунхендж. Згідно до однієї з версій Стоунхендж являє собою давню обсерваторію. Окремі камені його зорієнтовані в напрямку таких ключових фаз сонячного циклу, як захід і схід в дні літнього та зимового сонцестояння. Частина каменей зоріентована відповідно фазам місячного циклу. Все це дозволяло робити доволі складні астрономічні розрахунки: передбачення сонячних та місячних затьмарень, скласти календар з чотирьох сезонів, кожний з яких складажться з шести напівфаз Місяця, напівфаза - з 15 діб, в кінці року додавали 5 діб до загальної кількості у 365 діб. Володіння такими знаннями в часи розвитку землеробства, коли важливі етапи - сіяння та жнива - прив'язані до визначеного періоду часу, було життєво необхідно.
Що ж спільного між кромлехом на Солсберійській рівнине в графстві Уілтшир та кромлехом в селі Нікільське на Дніпрі? Якщо подивитись на схему розміщення каменей, можна побачити схожі закономірності: ключові камені розміщено в напрямках ключових фаз сонячного циклу. До таких належать «Візирний» та «П'яточний» камені, які можна відокремити. На одному з каменів Стоунхенджу є глибокий відбиток, схожий на стопу. З цим відбитком пов'язана легенда про чорта, який жбурнув каменюку босого чернця і влучив йому в п'ятку. Дивує те, що такий самий відбиток є і на «П'яточному» камені кромлеха в Нікільскому. На жаль, призначення цього знаку невідоме, однак таке дивне співпадіння смушує заміркуватись. Так само, як і в Стоунхенджі, тут було знайдено поховання людини, про що пише Д.І. Яворницький. В 1892 р. він проводив розкопки. "...То мегалітичний пам'ятник надзвичайної рідкості; всередині його поставлено стійма 24 великі плоскі камені кругом, один за одним, заввишки як росла людина, 16 саженів навкруг; всередені круга покладено людину, але кістяк остільки перетлів, що його ні взяти, ні виміряти ніяк не можна було...". Таким чином, є всі підстави підозрювати схожість цих давніх капищ-святилищ.
Джерело.  Джерело схеми.

Поруч із зупинкою "Правий берег" на вул. Плотинній встановлено артилерійську гармату - дулом на захід - за радянськими архітектурними правилам. Це 122-мм армійська гармата зразка 1931-37 рр. А-19. Для свого часу гармата А-19 була непоганим знаряддям, вдало поєднуючи високу вогневу потужність, маневреність, невибагливість в експлуатуванні. Їх було вироблено понад 2000 шт.
Джерело.

Скриньку заховано під каменем. Камінь знаходиться на початку стежини.

Святослав Ігоревич (942 - березень 972) - Великий Князь Київський з 945 по 972 рр., славетний полководець.
Під час повернення з походу на Болгарію Святослава було вбито печенігами у 972 р. на дніпровських порогах Ненаситець.
Поряд з місцем загибелі Святослава Ігоревича було знайдено курган з похованніям людини, про що пише Д.І. Яворницький. В 1892 р. він проводив розкопки. "...То мегалітичний пам'ятник надзвичайної рідкості; всередині його поставлено стійма 24 великі пласкі камені кругом, один за одним, заввишки як росла людина, 16 саженів навкруг; всередені круга покладено людину, але кістяк остільки перетлів, що його ні взяти, ні виміряти ніяк не можна було..." 

Пам'ятний знак будівельникам промислового комплексу в м. Запоріжжя.

Напис на пам'ятному знаку: "На цьому місці буде споруджено пам'ятник будівельникам промислового комплексу м. Запоріжжя.

   В м. Кременці на будівлі медичного училища по вул Словацького, 12 встановлено пам'ятну дошку Арсену Васильовичу Річинському.

   Арсен Васильович Річинський був не просто висококваліфікованимлікарем, але одночасно філософом, релігієзнавцем, культурологом, мистецтвознавцем, церковним композитором і фольклористом.
  А.В. Річинський народився 12 липня 1892 р. в с. Тетельківці Кременецького повіту Волинської губернії (сьогодні село Шуського р-ну Тернопільської області). Його батько був православним священиком в цьому селі. Батьки були добрими привітними людьми, які користувались заслугованою шаною серед односельців.
   Початкову освіту Василь отримав в рідному селі, а потім навчався в Клеванській духовній школі і Кременецькій гімназії. Після цього за наполяганням батька вступив до Житомирськії духовної семінарії. народження в родині священика закономірно породило в ньому зацікавленість релігійним життям. Хоча Річинський обрав світську кар'єру, він гарно орієнтувався в питаннях церковної догматики, однак виключною сферою його зацікавленості була церковна народна культура.
   Після закінчення семінарії А.В. Річинський кілька місяців вчителював в церковно-приходській школі в с. Седнярки Луцького повіту. В 1911 р. він вступив на медичний факультет Варшавського університету, однак через початок Першої Світової віойни змушений бул евакуюватись і перевівся в Київський університет. В травні 1915 р. А.В. Річинський закінчив медичний факультет і працював дільничним лікарем в с. Хролине Ізяславського повіту, с. Василівці Петровського повіту Саратовської губернії, с. Поповци Рильського повіту Курської губернії і с. Вечірки Полтавської губернії. Навесні 1917 р. склав державний іспит при Київському університеті і отримав посаду лікаря в Изяславській повітовій лікарні, де і працював до березня 1920 р.
   В цей час в Києві виникла Центральна Рада, яка проголосила створення Української Народної Республіки. А.В. Річинський брав активну участь в громадському житті. В Ізяславі організовував концерти, виставки, займався видавничою діяльністю, а також був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів.
   Навесні 1920 р. А.В. Річинський виїхав в с. Тростянець Луцького повіту, где одружився на донці місцевого священика. Однак його життя не було спокійним. На нього донесли і заарештували. Тільки завдяки зусиллям дружини Річинський бів звільнений.
  В 1922 р. Річинський переїжджає в м. Володимир-Волинський, де стає головним лікарем міської лікарні. На цій посаді він перебівав до серпняя 1925 р., а потім був заарштований за звинуваченням в активній проукраїнській діяльності. Однак довести його провину не змогли і відпустили.
   В цьому ж році А.В. Річинський зклав збірку загальнодоступних церковних пісень для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». А.В. Річинський бере участь в діяльності кількох українських громадських і політичних організацій. Був активістом Володимир-Волинської «Просвіти» і «Рідної хати». Під його орудою на Волині було організовано молодіжну спільноту «Пласт».
   В 1927 р. у Володимирі-Волинському було проведено церковний з'їзд, головні доповіді на якому зробив А.В. Річинський. Після цього виник конфлікт з митрополитом Діонисиєм. 15 квітня 1929 р. синод Православної церкви в Польщі своєю постановою № 14 відрік А.В. Річинського від церкви. В цей період (1927-1932 рр.) Річинський видає кілька грунтовних релігієзнавчих і водночас блискучих культурологічних творів.
   У списку активістів ОУН Володимир-Волинського повіту, зкладеному воєводським відділом безпеки в 1934 р. ім'я А.В. Річинського стоїть на першому місці. Його неодноразово затримували, потрапляв він і до “славнозвісного” концтабору Береза Картузька. Однак через відсутність складу злочину його відпускали. Все ж Польща хоч трохи була правовою країною.
   А.В. Річинський не кинув своєї діяльності і після введення до Західної України радянських військ. 5 травня 1942 р. «особим совещанієм» при НКВС СРСР А.В. Річинського було засуджено на 10 років позбавлення волі. Звільнений він був у 1949 р., однак влада не дозволила йому повернутись на Батьківщину, а змусила мешкати в Казахстані в м. Казалинськ, де він працював лікарем.
    Помер А.В. Річинський 13 квітня 1956 р. в Казахстані. Поховали його на кладовищі станції Джусалі Кизил-Ординської  області. І лише в 2006 р. його прах було перевезено на рідну землю в Тернопіль.
Джерело. 

_{источник текста church-site.kiev.ua}

Одноповерховий православний храм розташований на території паркової зони по вул. Верхня, 11. Збудований у 2008 році.