В центральному парку м. Кременця, розташованому по вул. Тараса Шевченка, встановлено пам'ятник славетному кобзареві.

   Тарас Григорович Шевченко - національний герой України. Не знати його біографію сором для будь-кого, хто вважає себе справжнім українцем. Народився поет 9 березня (25 лютого) 1814. Місцем його появи на світ було село Моринці (Київська губернія на той час). Народився він у родині кріпака, поміщиком якого був Енгельгардт. Після 2 років проживання в Моринцях сім'я Тараса Григоровича переїхала в с. Кирилівка, де він і провів все своє важке дитинство. Мати померла в 1823 р. Після її смерті батько одружився вдруге, причому його обраницею була вдова, у якої було троє дітей. Не дивно, що вона недолюблювала Тараса Шевченка і ставилася до нього суворо, а часом і жорстоко. Єдиною людиною, яка ставилась до Тараса з розумінням і співчуттям, була його сестра Катерина. Але після того як вона вийшла заміж її підтримка закінчилася. У 1825 помирає батько, а Тарасові тільки виповнилося 12 років. Почалося доросле життя...
Тарас Шевченко з народження любив писати і малювати. У дитинстві він часто ховався в бур'яни і на маленькому клаптикові паперу складав вірші або малював. Незважаючи на те, що він залишився сиротою, Тарас Григорович намагався знайти собі вчителів. Першим його вчителем був дяк, який любив випити і не раз бив Тараса через поганій настрій. Незважаючи на таке навчання, Тарас Шевченко всеж-таки зміг вивчити грамоту. Другими його вчителями були сусідні маляри, але вони змогли лише навчити Тараса Шевченка елементарним прийомам малювання. Після них Шевченко став пастухом овець, але недовго їм був, бо коли йому виповнилося 16 його забрали в прислуги пана Енгельгардта (спочатку в ролі кухарчука, потім - козачка). Захоплення живописом не проходило, а навпаки збільшувалося з кожною хвилиною. За цю пристрасть Шевченко не раз отримував «по шиї» від свого хазяїна. Втомившись лупити Тараса і помітивши у нього талант до малювання, Енгельгардт віддав його на навчання до майстра живопису Ширяєва. Саме там Шевченку вдавалося змальовувати статуї в Літньому саді і відвідувати Ермітаж. Одного разу, змальовуючи чергову статую, Тарас Шевченко познайомився з І.М. Сошенко. Це знайомство мало величезне значення у біографії Тараса Шевченка. Адже саме завдяки Сошенко він познайомився з Венеціановим, Брюлловим, Жуковським. Ці люди і викупили Шевченка у поміщика Енгельгардта. На ті часи це було ціле багатство. І що б отримати його, Брюллов намалював портрет Жуковського. За допомогою графа В'ельгорского був влаштований приватний аукціон, на якому продали цей портрет за 2500 рублів. Саме за цю ціну був звільнений Тарас Григорович Шевченко 22 квітня 1838 р.
У вдячність за звільнення Шевченко присвятив одне з найзнаменитіших своїх творів «Катерина» Жуковскому. 1840 - 1847 - період розквіту творчості Тараса Шевченко. Саме в цей час вийшли такі великі твори як: «Гайдамаки» (найбільша робота), «Перебендя», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Хусточка». Природньо, що всі вони засуджувалися критикою, адже були написані українською мовою. У 1846 р. поет приїжджає в Україну до Києва, де зближується з Н.І. Костомаровим, який і підштовхнув його до вступу у Кирило-Мефодіївське товариство. Тарасу Шевченку не пощастило - члени цього товариства були заарештовані і звинувачені у політичній зраді, за що і понесли різного виду покарання. Тарасу Григоровичу дісталося найбільше - із-за його віршів він був відправлений на заслання до Орської фортеці (Оренбурзька губернія). Найстрашніше в цьому було не те, що він був позбавлений волі, а те, що його позбавили можливості писати й малювати, причому ніякі клопотання його друзів не змогли йому допомогти. Невеличким порятунком для нього стала експедиція Аральським море у 1848-1849 рр. Завдяки нормальному відношенню лейтенанта Бутакова, Тарасу Шевченку було дозволено змальовувати пейзажі узбережжя. Та щастя тривало не довго, незабаром про сприятливе відношення до Тараса Шевченка дізнався уряд, як результат – Шевченко був відправлений в Новопетрівське, а лейтенант отримав догану. Тарас Григорович перебував у Новопетрівському з 17 жовтня 1850 р. по 2 серпня 1857 р. Перебування в цьому засланні було дуже важким. Через неможливість малювати Шевченко почав пробувати себе в фотографії, але це в той час було дороге задоволення. Тому він кинув це заняття й знову взявся за перо і написав кілька російських повістей - «Княгіня», «Художнік», «Блізнєци». В цих творах Тарас Шевченко дуже багато написав автобіографічної інформації.
У 1857 р. Шевченка з підірваним здоров'ям звільнили. З 1858 по 1859 рр. Тарас Шевченко мешкав у Ф.П. Толстого. В 1859 р. Тарас Григорович поїхав на Батьківщину. У нього відразу ж з'явилася думка придбати будиночок над Дніпром, але, нажаль, не довелося – 26 лютого 1861 р. він помер. Поховали Кобзаря на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а через два месяці труну з тілом, згідно до відомого "Заповіта" поета, було перевезено в Україну і поховано на Чорнечій горі біля Канева - над Дніпром.
Ім'ям Т.Г. Шевченка в Україні названо чимало різних об'єктів: навчальних закладів різного ступеня, театрів, майданів, вулиць тощо. Нараховується понад 1400 пам'ятників Т.Г. Шевченку в світі: 1256 в Україні (на "Шукачі" поки 83) і 128 за кордоном - в 35 країнах. Твори Кобзаря перекладено майже на всі мови світу.
Джерела: 1, 2. 

Меморіал на честь воїнів-односельців в с. Ротмістрівка знаходиться в центрі села недалеко від сільради в центральному парку. Являє собою стелу оздоблену мармуровими плитами і кілька кам'яних плит, на яких викарбовані імена односельців-вояків, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни.

Свято-Миколаївський храм розташований в центрі села Миколаївка Новомосковського р-ну. Раніше це була будівля крамниці, яку переобладнали під церкву.

На розі вулиць Рогальова і Ворошилова в будинку № 9 з 1943 р. працює областна дитяча бібліотека. Особнік цей - одна з перших будівель в Нагорному районі, що належала заможній міщанці Анастасії Харченко, а згодом її доньці Надії Галич, яка збудувала на сусідній ділянці (нижче вулицею) невеличкий готичний особняк (Рогальова, 1), а старий будинок сдавала в аренду. В особнку в роки роботи в Дніпропетровському обкомі КПРС мешкав Л.І. Брежнєв, який є почесним громадянином міста.
Джерело.

Готичний особняк по вул. Рогальова, 1.

В старовинному місті Ужгороді століттями існують різні релігії і у кожної є свої осередки: давні і нові, великі і малі. Одним із найяскравіших представників католіцизму в Ужгороді є костел Святого Юрія (Георгія) - один з найстаріших католицьких храмів міста.
Якщо йти гоовною пішохідною вулецею Ужгорода – Корзо, на її перетині з вул. Волошина погляд неминуче знайде високу красиву будівлю з трьома вежками-куполами. Навіть той, хто не має глибоких архітектурних знань, зрозуміє, що цією будівлі не одне століття. Так воно і є – костел Св. Юрія прикрашає історичний центр Ужгорода вже понад триста років.

За датою початку будівництва костел Св. Юрія в Ужгороді є найстарішим. В 1610 р. голова міста Юрій Другет, який повернувся до лона католицької церкви, зруйнував на цьому місці лютеранський храм і замислив звести костел. Костел будувався швидко, але вже у 1620 р. влада міста змінилась – Ужгород перейшов до рук Міклоша Берчені, і до кінця всі роботи не були доведені. Новий храм часто ставав об'єктом суперечок між реформаторами і католиками - занепав уже на початку XVIII ст. Остаточне завершення будівництва і відчутна реставрація костелу відбулись тільки у 1763-1766 рр. – тоді споруда і набула сучасний вигляд.
Керманич реставрації архидіакон Емеріх Хорват орієнтувався на стиль пізнього бароко (необароко). Були використані матеріали, що залишилися від замкової церкви. В стилі необароко виконані і інтер'єрни костелу. Над оформленням храму працював відомий угорський майстер Янош Лукач. А чудову картину для алтаря намалював Лукач Йожеф Краккер – она і сьогодні є однією з головних прикрас костелу. Власне алтарь вважається однією з перлин храму, закінчений лише у 1895 р. Внутрішнє вбрання костелу до наших часів дійшло у незмінному вигляді і являє величезну ціну не тільки для вірян, але і для прихильників старовини.
Годинник на четириглавій вежі над входом до костелу встановлено у 1820 р. Однак той годинник, що на храмі – вже третій, він відміряє час з 1904 р. – перший пошкодила пожежа, а другий зупинився.
До нашого часу костел Св. Юрія зберігся з середины XVIII  ст. без зовнішніх змін. Під час В повоєнний час його минула сумна доля багатьох храмів, а час не змінив йього вигляд завдяки вчасним реставраціям: в 1830 костел розширили і поновили, ще дві реставрації було проведено у 1881 і 1910  рр, а остання - в 2000-2001 рр., яка повернула у двір костелу прикрашаючу його з часу заснування і до кінця Другої Світової війни скульптуру Святої Марії.
Сьогодні, як і багато років тому, костел Св. Юрія залищається однією з прекрасних будівель історичного центру Ужгорода. Він відіграв чималу роль в тому, що цю міську зону вважають однією з красивіших. Завдяки хресту на гоовному куполі костелу перетин вулиць Корзо і Волошина місцеві мешканці прозвали "хрест" – це улюблене місце зустрічей ужгородців.
Джерело.

Пішохідний (Кам'яний) міст над рікою Уж - один з перших мостів Ужгорода. Первинно міст був дерев'яним, але води Ужа зруйнували його і в кінці XIX ст. будується новий міст, який нагадував залізничний - мав три дугоподібні металеві ферми). На початку 1920-х рр. ним їздив перший міський автобус. Сучасного вигляду міст набув вже в післявоєнний час і багато років є виключно пішохідним.

Міст має ще одну неофіційну назву - Міст Закоханих. Як і в батьох інших містах, останнім часом з'явилась традиція вішати на перила мосту замки з іменами закоханих, а ключ кидати в ріку, таким чином навіки скріпляти своє кохання.

С мосту відкриваються чудові краєвиди, тут фотографуються туристи, містяни годують качок, чаєк і риб, поволі прогулюючись.

Цікавинкою мосту є те, що він з'єднує Старе й Нове міста, на які умовно поділено Ужгород. З цим навіть пов'язана прикмета: переходячи з старої частини міста в нову, треба загадати бажання і воно обов'язково виконається.

Однією з цікавіших пам'яток архітектури Ужгорода є обласа філармонія, яка раніше була синагогою ортодоксальної громади євреїв-ашкеназів. Збудована у 1904 р. Будівництво відбувалось на гроші заможніх євреїв-меценатів і єврейської громади міста взагалі. Стоїть будівля на ціннішій на той момент ділянці землі - біля ріки Уж.

Синагога була споруджена у неомавританському стилі. Стояла на цоколі з рожевого мармуру, стіни були оздоблені декоративною цеглою і червоними керамічними плитами, портали вікон прикрашені червоним штучним мармуром. Яскравим елементом фасаду бул центральний балкон з зображенням зірки Давіда, вписаної в велике коло. Один з написів свідчив "Збудований у 5694 році за єврейським календарем". Вгорі - на даху - були розміщені символічні скрижалі Заповіту.
Зі знищенням закарпатського єврейства в 1944 р. доля синагоги змінилась. Єврейськая громада в Ужгороді практично зникла. Нова Радянська влада в 1947 р. прийняла рішення віддати будівлю Міністерству культури СРСР, яке затвердило в ньому філармонію. Було розроблено план реконструкції споруди с метою «приспособить здание к современным нуждам». Однак, євреї, що залишились в місті, які повернулись з концтаборів в Ужгород, не хотіли віддавати улюблену синагогу і вийшли до будівлі, щоб не пропустити робітників розпочати реконструкцію. Але будівлю було реконструйовано...
Всю єврейську символіку знято. З тих пір богослужіння не проводились. Велика зірка Давіда на фасаді була закрита стіною з круглим віконцем посередині. Повністю перероблений дах: прозорий мозаїчний купол, через який сонце освітлювало все приміщення, закрили бляшаним покриттям. Вежки замінили простішими колонами. Скрижалі з даху замінили ліирою - символом музичного мистецтва.

Радикальні зміни торкнулись і інтер'єру будівлі. До реконструкції вона була одноповерховою, з традиційними балконами для жінок. По рівню балконів будівлю разділили на два поверхи. Це знищило унікальну акустику синагоги. Усі переміни інтер'єру виконано згідно до вимог подібних об'єктів культури. Були обладнані вестибюль, зала, сцена. На головному місці синагоги - ритуальної шафи, де зберігаються сувої Тори та інші священі книги, -  зпорудили сходи, що ведуть на другий поверх. По сторонам сходів обладнали туалети. Прибрали огорожу двору синагоги. Пізніше в філармонії встановили орган.
В 1990-ті рр. було проведено косметичний ремонт. Якість виконаних рабіт високою назвати важко. Єврейська громада Ужгорода довгі роки веде діалог з владою про повернення будівлі громаді, але порозуміння в цьому питанні поки немає.
За матеріалами wikipedia.

Сьогодні будівля синагоги є головною концертною залою Ужгорода. Тут знаходиться один з найкращіх в Україні органів з трьома клавіатурами і 2250 трубами. Привезений старий орган з Прибалтики, попередньо відремонтований в Празі.
Зараз про синагогу нагадує тільки дошка в пам'ять про 85 тисяч закарпатських євреїв, які стали жертвами фашистського геноциду.

В м. Кременць на будівлі Управління соціального захисту по вул. Ю. Словацького, 6, встановлена пам'ятна дошка М.М. Коцюбинському.

   Михайло Михайлович Коцюбинський - українский письменник, громадський діяч, класик української літератури.
   М.М. Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в Вінниці.
   Пізнише родина Коцюбинських переїхала в село, а потім - в містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875-1876).
   В 1876-1880 рр. М.М. Коцюбинський навчався в духовному училищі в Шаргороді. В цей період твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії в 1880 р. М.М. Коцюбинський поїхав в Кам'янець-Подільський, намагаючись навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилась. В 1881 р. родина Коцюбинських повернулась до Вінниці. В 1882 р. М.М. Коцюбинський заарештований за зв'язокь с народовольцями, а після звільнення перебував під наглядом поліції.
   Через важке матеріальне становище родини юнаку не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом помер батько. Відповідальність за доволі велику сім'ю (8 чоловік) лягла на плечи Михайла. В 1886-1889 рр. він надає приватні уроки і продовжує навчатись самостійно, а в 1891 р. здав іспит екстерном при Вінницькому реальному вчилищі на народного вчителя; працює репетитором.
   В 1892-1896 р. М.М. Коцюбинський працює в складі Одеської філоксерної комісії (філоксера - різновид тлів отряді Рівнокрилих, паразитуючих на рослинах, в т.ч. на винограді; карантинна тварина). Робота в селах Бесарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював в Криму, який розпалював творчу уяву чуттєвого до екзотиці М.М. Коцюбинського. В 1898 р. Коцюбинський переїхав в м. Чернігів. Спочатку він займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти і редгував «Земський сбірник Чернігівськоі губернії». В вересні 1900 р. влаштувався в міському статистичному бюро, де працював до 1911 р. В Чернігові М.М. Коцюбинський зустрів Віру Устимівну Дейшу і вона стала його дружиною. Тут виросли його діти - Юрко, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня в будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили відомі в майбутньому письменники і поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина.
   Згодом М.М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. Це бул не тільки позов його душі, але і потреба в лікуванні. Він часто відвідквав італійський острів Капрі, де проходив лікування. В 1911 р. Товариство прихильників української науки та мистецтва призначило М.М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитися зі служби. Однак письменник відчував себя все гірше. Його непокоїли астма і туберкульоз.
   25 квітня 1913 р. М.М. Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі в м. Чернігів.
Джерело. 

Затоплений кар'єр з видобутку білої глини в с. Володимирівка має дуже незвичний для цієї місцевості молочний колір. На фотографіях це непомітно - невдала передача кольорів. Але по знімкам з космосу гарно видно ріазницю між звичайним ставком і затопленим кар'єром.
Розміри кар'єру невеликі: довжина - 107 метрів, ширина - 37.
Недивлячись на незвичайність, про це місце знє не так вже багато людей.