21 грудня 1932 р. – у м. Дніпропетровську відкрито Мерефо-Херсонський міст (№ 4) через Дніпро.

Мерефо-Херсонський міст через Дніпро починали будувати в Катеринославі, а завершили в Дніпропетровську. Це другий за часом спорудження міст у межах сучасного мегаполіса. Залізобетонне мереживо Мерефо-Херсонського мосту, як наочний символ індустріалізації першої половини XX століття в житті міста та регіону.

Ще перед революцією 1917 р. було ухвалене рішення побудувати в межах Катеринослава ще один залізничний міст. Проект його розробили й розпочали будівництво у 1912 - 1914 рр. Встигли встановити 22 опори металевого моста, який спроектував академік Г.П. Передерій. На заваді подальшому будівництву мосту стала Перша Світова війна. Після неї розпочалася довга черга революційних трансформацій, і така велика справа, як будівництво залізобетонного мосту, була відкладена у «довгий ящик». Незважаючи на те, що до 1916 р. всі опори мосту були встановлені, виготовлення й установку прольотних споруд так і не встигли зробити. Вдруге рішення про будівництво мосту, використовуючи здобутки попередників, ухвалили тільки у 1929 р. Тоді знадобилося з'єднати з лівобережжям нещодавно відкриту для руху залізничну ділянку Лоцманська - Апостолове. Був проведений всесоюзний конкурс на будівництво мосту. Будували міст для Мерефо-Херсонської залізниці (звідси і назва). Другий раз до будівництва раніше законсервованого мосту приступили в 1930 р. та за іншим проектом. Автором нового проекту моста став М. М. Колоколов. Він запропонував вперше в історії мостобудування застосувати монолітний залізобетон. Головним інженером будівництва був М. О. Кісня, відомий інженер, нагороджений орденом Червоної Зірки за досягнення в технічному керівництві спорудженням залізничних мостів. При будівництві використали опори, поставлені напередодні Першої Світової війни і революції. Як і всі основні об'єкти того часу, будували міст надшвидкими «ударними» темпами. Перед робітниками було поставлене завдання здати міст достроково. Тому 35 залізобетонних арок і обидва металеві прольоти по 52 метра кожний спорудили усього за сім місяців.

24 жовтня 1932 р. у 15:30 був покладений останній кубометр бетону. Роботи з будівництва й випробування мосту продовжувалися всього рік і чотири місяці. Дійсно унікальний міст через Дніпро був зданий в експлуатацію 21 грудня 1932 р. Його загальна довжина склала 1610 метрів (ширина Дніпра в цьому місці - 1250 метрів). Одночасно завершили прокладку спеціального тунелю в Тунельній балці (звідси походить її назва) і підвели нові залізничні колії.
Під час Великої Вітчизняної війни Мерефо-Херсонський міст зазнав суттєвих руйнувань.

Проект відновлення мосту розробив колектив інституту «Дніпродіпротранс» під керівництвом Е. Г Тетерука. Відновлення мосту коштувало близько 50 млн. карбованців і 30000 кубометрів високоякісного бетону. За удосконалювання технології будівництва Мерефо-Херсонського мосту Н. М. Молоканов одержав Сталінську премію.

Цікаво, що після Великої Вітчизняної війни міст відновили зі значними змінами зовнішнього вигляду. Проте на цей раз обриси споруди тільки покращилися - прибрали два металевих прольоти, що загалом зробило силует мосту більш гармонійним і легким. Цим самим вигляд мосту був максимально наближений до авторського замислу. Адже сам головний архітектор М. М. Колоколов ще у 1932 р. визнавав наявність двох металевих прольотів вимушеною мірою: «присутність двох металевих прольотів у величезному залізобетонному мості зовні не особливо приємна».

Мерефо-Херсонський міст серйозно поліпшив стан залізничного сполучення по обох берегах Дніпра. Колись він був другим - зараз один із п’яти мостів в межах Дніпропетровська. Мерефо-Херсонський міст став візуально й історично значимим символом і визначною пам'яткою «столиці Придніпров'я», що поєднує в собі художню виразність та унікальні технічні якості. Головне достоїнство цієї унікальної споруди - залізобетонний гігант залишає враження легкого мережива, простягнутого над Дніпром. Легке мереживо моста, його аркові залізобетонні прольоти «легкої і сміливої конструкції», що відбиваються у воді над Дніпром, завершили чудову дніпровську панораму і зробили міст одним із самих пізнаваних символів Дніпропетровська. Це пам'ятник інженерної архітектури національного значення.

Максим КАВУН
За матеріалами "Моє Придніпров'я", Дніпропетровськ, 2006

http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=171

wikimapia.org

А у неділю вранці-рано вдарили гармати –
То Зелений Україну почав визволяти.
Ой гримнуло у Трипіллі – в Каневі лунає;
Отаману Зеленому й Дніпро помагає.
Пливуть Дніпром комуністи – і спілі, й неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли...
Вимітає, вичищає, гей! Визволя Вкраїну, гей!
Його слава, поки й віку, не вмре, не загине.
Та гей! Гей!

Життя та діяльність Отамана Зеленого в значній мірі відображає ту стихію часів українських визвольних змагань 1917-1920 рр., яка зметала на своєму шляху все і вся у своєму прагненні отримати заповітні – Землю і Волю.

"Зелений" – це псевдонім, а насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він 16 грудня (за с.с.) 1886 року неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Батьки майбутнього отамана Ілько та Варка вже мали чотирьох синів – Савку, Гордія, Грицька та Панаса, а ще в сім’ї було п'ятеро дівчат – Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.

Під час революції 1905—1907 рр. був членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. За антиурядову діяльність в 1910 році заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки.

Брав участь у Першій світовій війні: у 1914—1917 рр. мобілізований до Російської армії. Служив на Західному фронті писарем при штабі XXXV корпусу. У 1917 році повернувся в Україну.

Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.

У листопаді 1918 підтримав Симона Петлюру і Директорію у повстанні проти Гетьмана Павла Скоропадського, взявши участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін становив близько 4000 селян. Була це перша перемога під орудою Данила Терпила. А після запального й аргументованого виступу на велелюдному мітингу в Григорівці і заклику людей допомогти його загону встановити народну владу по всіх селах загін його значно поповнився добровольцями з навколишніх сіл.

23 листопада 1918 року, розвиваючи григорівський успіх, повстанці виступили на Обухів, де їм вчинила опір німецька кінна частина , що мала на озброєнні сорок кулеметів. Сміливим ударом повстанці зламали опір кайзерівців і звільнили Обухів. Тому великому загону повстанців на обухівському величезному мітингу дали ім'я Першої Дніпровської дивізії, а її командиром обрано Данила Терпила.

Визнавши верховенство Директорії УНР спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ.

На початку 1919 року отаман Зелений розійшовся з Директорією, бо вважав, що радянську владу треба встановлювати разом з більшовиками. Та агресія більшовицької Росії і безчинства Муравйова в Києві, коли до стінки ставили за українське слово і вишиванку, змінили позицію отамана. І вже в квітні 1919 року він розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.

Отаман Зелений входив до підпільного Всеукраїнського ревкому гаслами якого були: “Ми домагаємося такого: - Україна мусить бути незалежною...; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців (усіх живущих на Україні)...”.

Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області. Згодом повстанський рух зелених вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину.

Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”. Тоді ж було утворено на Васильківщині й “Другу Київську повстанську дивізію” (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в “Перший повстанський кіш”, який очолив отаман Зелений. І вже влітку 1919 року район Трипілля-Васильків-Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.

За даними більшовицьких істориків, сили Зеленого нараховували 30-35 тис. козаків і старшин. Та не стільки важливо, скільки козаків було у отамана Зеленого, а важливо скільки сили ворожої він притягував до себе. Тільки за кінець травня початок червня з петлюрівського фронту було знято 21 тис. чоловік червоної армії і кинуто на боротьбу з Зеленим. Двадцять одну тисячу чоловік цей отаман відтягнув на себе. Оце є конкретна його участь у визвольній боротьбі. І він не тікав від десятків тисяч ворогів, а розбивав ті полки.

Отаман Зелений розумів, що початок занепаду і погибелі України поклала Переяславська Рада в 1654 році. Це відтоді нам нав’язувався міф про віковічну російсько-українську дружбу. У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «воз'єднання» з Московією.

У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Всю осінь 1919 року Зелений, очоливши велику партизанську армію, воював з денікінцями, які прийшли в Україну як нові окупати.

У жовтні 1919 року у бою з денікінцями неподалік Канева був тяжко поранений, по дорозі до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка на 34 році життя. Тіло отамана одягли в дорогий жупан, в труну поклали шаблю. Поховали Зеленого зі священиками і півчими на кладовищі у Трипіллі. Білі розрили могилу, але труни там не виявилося. Соратники таємно перепоховали свого отамана. Де покоїться прах отамана Зеленого, не знає ніхто ...

Це була досвідчена людина, з великим політичним досвідом, і величезним даром оратора, а ще внутрішньою тягою до справедливості. Бажання правди і справедливості - це, фактично, головний енергетичний хребет української нації, і тому до нього тягнулися люди.

http://spas.net.ua/index.inc.php?section=zelenuy

Кафедральний Собор Касперівської (Кашперівської) Божої Матері.

Будівництво собору почали в 1872р., але роботи було зупинено в зв'язку із суперечками щодо остаточної форми будівлі. Собор було освячено лише в 1915р.
Храм несе в собі архітектурну концепцію Ф. Епінгера та є центром поклоніння іконі Касперовської Божої Матері.
За часів радянської влади храм було зачинено двічі в 1934р. та 1946р. і лише в 1993р. він знову відкрив свої двері для прихожан. В період з 1994 по 2004 рр. була проведена зовнішня реконструкція собору, встановлено 9 куполів, побудовано дзвіницю. Сучасний вигляд храму максимально наближений до первинного проекту.

http://travelua.com.ua/mikolaevska_mikolaiv.html

Майже двісті років тому ( травень 1818) в Терпіння побував імператор Олександр I. Архівні джерела розповідають, що духобори несли коляску до самого будинку, де належало ночувати государю. Олександр Павлович піднявся на другий поверх і, побачивши м'яку постіль, звелів її прибрати, а постелити соломи. І сталося вранці, імператор снідав разом з духобори під віковими дубами. Дуб «Патріарх» - єдиний з зберегли пам'ять про найвищу відвідуванні.

Втім, є версія, що про візит государя залишилася і рукотворна пам'ять. Кілька років тому співробітник лабораторії комплексного краєзнавства Мелітопольського педінституту (нині університету) доцент Микола Крилов відшукав в архіві фотографію пам'ятника,

встановленого духобори в кінці 20-х - початку 30-х років ХIХ століття. До речі, це перший пам'ятник, встановлений в Запорізькій області. Він представляв собою чотирикутну колону з випаленої цегли висотою в чотири аршини, що має в основі один аршин у квадраті, увінчану вазою. Краєзнавець висловив думку, що після революції пам'ятник був «перепрофільований»: вазу прибрали, трохи змінили форму постаменту і увінчали його бюстом Леніна.
Чим же так люб був імператор Олександр духобори?

Ця православна секта з'явилася в другій половині XVIII століття в Катеринославської губернії, поширившись на багато губернії. Вона зацікавила відомого українського філософа Григорія Сковороду, який склав своєрідний катехізис «Сповідання віри духоборів Катеринославської губернії». Духобори вважали, що "Чаду Божі самі виконують що слід, без примусу; владі потрібні не для них, а хіба для приборкання злих, татів і розбійників. Недозволено клятва і присяга; не слід носити зброю і боротися з ворогами".
Духобори говорили: "Царя почитаємо, милостивим владі покоряємося: хто безвинно б'є і мучить, той антихрист, хто милостиво судить, уподібнюється Богу. Ходити до церкви совість нам не велить, в ній святості не чаєм". Це приховане непокору при Катерині Великій і імператорі Павлові викликало низку гонінь, страт, посилань до Сибіру та інших утисків. Вони закінчилися лише з сходженням на престол Олександра I, який в 1803 році прийняв рішення про переселення всіх духоборів на Молочні води. До того ж, імператор не виганяв їх сіримі і босими в нікуди: на кожну переселяються душу надавалися 15 десятин землі, п'ятирічне звільнення від державних податків і по 100 рублів на облаштування на новому місці. Не дивно, що до 1808 на річці Молочній було вже дев'ять духоборческіх поселень із центром у селі Терпіння. Працьовиті і добродійні, духобори швидко обростали господарством, займаючись землепашеством і скотарством. Вони вели полукоммуністіческій спосіб життя, не відаючи крадіжки, пияцтва та інших вад.
Можливо, пільги, надані Олександром духобори, спокушали багатьох споконвічно православних, та секта стала швидко рости (до 1820 року їх було 27 тисяч). Отці церкви не могли з цим змиритися, і на духоборів посипалися наклепи. Не виключено, що найвищий візит 1818 мав і інспекційну мета. Того разу імператор переконався, що злі язики брехали, і їдучи, запевнив їх: "Я вам захисник". Тому не дивно, що духобори так любили імператора Олександра. Після смерті государя гоніння поновилися. А в 1843 році імператор Микола I видав указ про виселення духоборів в Закавказзі.
Однозначної відповіді, чому це відбулося, немає до цих пір. Укладачі енциклопедичного словника Брокгауз і Ефрон (1900-1905 роки) пишуть: "Про життя духоборів одні відгукуються з великою похвалою, говорять про відсутність у них крадіжки і пияцтва, про справної сплати податків; за іншими, у них панують розпуста і жадібність до грошей, ненависть і сварки доходять до кривавих катувань та вбивств ". Але варто врахувати, що в 1895 році духоборів, що відмовилися взяти в руки зброю, підтримав Лев Толстой. На гонорар за роман «Воскресіння» він спорядив кілька кораблів, які вивезли левову частину духоборів в далеку Канаду. Складно уявити, що «хибним» керівникам секти вдалося провести графа Толстого.
На Мелітопольщіне після 1843 року залишилося всього 4000 духоборів, які перейшли у православ'я. Досить довго вони ухитрялися зберігати свою самобутню культуру. Однак сьогодні про них нагадують лише експонати краєзнавчих музеїв і дуб «Патріарх».

Взято с: http://www.mig.com.ua/events.php?act=1&cat=1047&eventID=3224

На Обуховщіне 21 листопада 2008 пам'ятною подією стало урочистості з нагоди відкриття меморіалу пам'яті жертв великої трагедії Українського народу - Голод 1932-1933 років.

На об'їзній дорозі Обухова вписався в ландшафт обрамлений білим вишитим рушником, яке спадає донизу і нагадує крила, він увінчаний великим хрестом, ще 35 менших розміщені ніби птиці в зграї. Біля підніжжя - скульптура дівчинки з колосками і жорна. Праворуч - каплиця у вигляді млина, ліворуч - арка з дзвонами. Просто і символічно. Також простий і символічної була церемонія, скорботна музика, свічки, шматочки хліба і колоски, живі квіти хвилина мовчання - говорило все це: ми пам'ятаємо ...
Тому що Україні живе. Ще не вмерла.
 http://www.obukhovrda.gov.ua/modules.php?name=golodomor