Народний краєзнавчий музей села Спаське

Народний краєзнавчий музей села Спаське є справою всього життя вчителя-історика Опанаса Миколайовича Матвієнко. Спасівці досьогодні дивуються, як приїзджий вчитель не тільки полюбил село, яке стало рідним для нього і його п'ятьох дітей, але й зумів відкрити очі односельців на їх малу батьківщину.

Євдокия Козинець. Взагалі, термін «керувати» непритаманний для Євдокиї Олексіївни, як і для незмінного директора школи, заслуженого вчителя України Світлани Горі. Обидві жінки живуть працею. А місцеві школяри тут не гісті, а екскурсоводи. Зараз майбутні випускники готуються до іспитів, відтак відвідувачам музея про історію села і його відомих мешканців, серед яких поважні люди, удостоєні вищіх державних нагород, розповідають учні 8-9 класів. Наприклад, дуже зворушливо про життєвий шлях свого діда, Героя Соціалістичної Праці, механізатора Олексія Пилиповича Тарана розповідає Анатолій Таран. Онуки директора музея Євдокиї Козинець Ярослав і Владислав Говорухи пригадують про двох братів Козинцях - старшого Якова і молодшого Павла, загиблих на війні. Павло бів вбитий при форсуванні ріки Тиса в Угорщині. За геройські подвиги йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Односельці свято бережуть пам'ять про своїх захисників, що загинули в роки війни. В залі бойової слави є унікальний експонат. Це солдатський казанок з надряпаним на ньому написом «Воля - це найдорожче надбання людини! Я прагнув отримати її цілих сім років. Так! Закінчена військова служба. 18-го (далі нерозбірливо) червня (або липня 1946». І таких дивних експонатів в музеї багато. Були часи, когли Опанаса Миколайовича вважали диваком, тому що він постійно ходив від будинка до будинка і впрошував у мешканців села старі речі, занотовував спомини. Багато хто посміхався: кому потрібні ці старі лохміття (це про старовинні вишиванки) і потьмянілі рушники, або ткацький верстат, поїдений шашлем? Учням і колегам вчитель запам'ятався з майже завжди кишенями сторчма, в яких були якісь нотатки або дрібні експонати. Ентузіазм Опанаса Миколайовича потихеньку охопив і його земляків. І коли в селі збудували нову школу, в старому приміщенні обладнали музей. В народному музеї є п'ять зал, що заповнені не тільки експонатами, світлинами, ілюструючими історію Спаського у всі періоди (перші згадки про козацьке село датовані 1650 р.), але і картинами художників Дніпропетровщини, копіями художніх полотен видатних майстрів. З часом керувати музеєм стала учениця Опанаса Миколайовича. Окрема сторінка експозиції розповідає про Голодомор.
Велика Вітчизняна війна забрала життя 700 мешканців Спаського, а від голоду в селі померло вдвічи більше. Щодня гинуло 25-30 людей, більшість з яких - діти. Тому щороку перед Днем Перемоги і в листопаді в пам'ять про жертви Голодомору запалюють поминальні свічки майже в кожному будинку.
Такий він, Народний краєзнавчий музей села Спаське.

Козинець Петро Дмитрович 
15.08.1910 - 11.11.1944
Герой Радянського Союзу

Козинець Петро Дмитрович – командир орудія 125-го стрілецького полку 6-ї стрілецької дивізії 53-ї армії 2-го Українського фронту, сержант.
Народився 2 (15) серпня 1910 р. в селі Спаське Новомосковського р-ну Дніпропетровської обл. Українец. Закунчив початкову школу. Був колгоспником-активістом, сількором.
В Червоній Армії с вересня 1943 р., с того ж часу – на фронті. Воював в складі 1-ї гвардійської армії на Південно-Захадному і в складі 53-ї армії на 2-му Українському фронтах. Брав участь у визволенні України, Румунії, Угорщини.
Командир орудія 125-го стрілецького полку 6-ї стрілецької дивізії 53-ї армії 2-го Українського фронту сержант Козинець при форсуванні ріки Тиса східніше Будапешта 7 листопада 1944 р. викатив свою 45-міліметрову гармату до самого берега і, стріляючи прямою наводкою, придушив орудіе і три кулеметні точки супротивника в районі села Кішкьоре на правому березі ріки. Зробивши пліт, під вогнем супротивника переплив на протилежний беріг і в бою за утримання плацдарму знищив два кулемети з розрахунками.
11 листопада, відбиваючи контрнаступ супротивника біля залізничної станції Тарнасентміклош, вміло маневрував вогнем орудія фронтом, придушив вогонь двох точок, знищив бронетранспортер і кілька десятків солдатів і офіцерів ворога. В цьому бою загинув.
Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 р. за мужність, відвагу і героїзм, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, сержанту Козанцю Петру Дмитровичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 2-го ступеня, медаллю.
Похований в населеному пункті Тарнасентміклош (Угорщина).
Іменем П.Д. Козинця названа вулиця в селі Спаське, на будівля школы (первинно) встановлена меморіальна дошка. В військово-історичному музї артилерії, інженерних військ і військ зв'язку в Санкт-Петербурзі встановлено орудіе № А 273944 і викарбовано напис: «З цим орудієм Герой Радянського Союзу сержант Петро Козинець пройшов з боями від Сіверського Дінця до Карпат, знищив понад 500 німецьких солдат і офіцерів, підбив 15 автівок, 4 самоходні артилерійскі орудія «Фердинанд», придушив сотні вогневих точок супротивника».
Джерело.

Пам'ятник Т.Г. Шевченку в с. Спаське (Новомосковський р-н).

В багатьох населених пунктах України встановлено пам'ятники і бюсти Т.Г. Шевченко. Такий пам'ятник прикрашає і село Спаське в Новомосковському районі. Встановлений в центрі села.

Тарас Григорович Шевченко (25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці Київської губернії, нині Черкаська обл. - 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург) - український художник, поет і прозаїк. Академік російської Імператорської Академії художеств (1860).
Літературна спадщина Шевченка (центральне місце в нії займає поезія, зокрема збірка «Кобзар») вважається основою української літератури і в багато чому сучасної літературної української мови.
Більша частина прози Шевченка (повісті, щоденники, багато листів), а такое деякі віршовані написи зроблені російською. Деякими дослідниками Шевченко відносять, крім української, також і до російської літератури.
Джерело туксту.

На стіні будівлі на пр-ті Гагаріна, 2 (перехрестя з пр-том К. Маркса) розміщені дві пам'ятні дошки. Одна на куту:
 

Кирило Федорович Стародубов (19 квітня 1904 р., Москва - 8 жовтня 1984 года) - видатний радянський науковець в області теорії термічної обробки сталі, педагог і громадський діяч; професор, доктор техніческих наук; член АН УРСР (1957, член-кореспондент з 1948).
Народився в родині службовців. З 1914 р. - в Єкатеринославі.
З відзнакою закінчив класичн гімназію. Трудову діяльність розпочав учнем слюсаря на Брянському металургійному заводі.
Закінчив з відзнакою Дніпропетровський гірний інститут (1928).
В 1938-1978 рр. - завідувач кафедри термічної обробки металів Дніпропетровського металургійного інституту.
Дослідив ефект зміни механічних властивостей в процессі третього перетворення при відпуску, пояснивши його природу, - це явище отримало назву «ефект Стародубова».
Нагороди: Орден Леніна, Орден Жовтневої Революції, чотири ордени Трудового Червоного Прапору, Орден «Знак Пошани», медалі, Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1964), Лауреат премії Ради Міністрів СРСР в області науки і техніки (1987, посмертно).
Джерело. 

Інша дошка висить трохи праворуч:

На пр-ті Гагаріна є ще одна пам'ятна дошка Чекмарьову О.П., тому тут не буду наводити данні його біографії.

На будинку № 22 по вул. Чичеріна (перехрестя с пр-том Пушкіна) висить анотаційна дошка:

Вигляд з пр-та Пушкіна.

Георгій (Юрій) Васильович Чичерін (партійні псевдоніми Орнатський, Баталін, Михайло Шаронов, Обізнаний) (12 (24) листопада 1872 р, маєток Караул, Інжавинський повіт, Тамбовська губернія, нині Інжавинський район Тамбовської області, - 7 липня 1936 р., м. Москва) - радянський дипломат, Нарком закордонних справ РРФСР і СРСР (1918-30 рр.). Музикознавець, автор книги про Моцарта. Член ЦВК СРСР 1-5 скликань, член ЦК ВКП(б)(1925-30).
Народився в дворянській родині. Батько - Василь Миколайович Чичерін (1829-1882) (брат історика права Б.М. Чичеріна), мати - баронеса Жоржина Єгорівна Мейєндорф (1836-1897), з остзейського дворянства, була оеукою, племінницею і двоюрідною сестрою відомих російських дипломатів Мейєндорфів.
Батьки Георгія належали до пієтистів і виховували його в тому ж дусі. Головним враженням дитинства Чичеріна були постійні молитви, спільні співи релігійних гімнів, читання Біблії вголос, взагалі вкрай екзальтована атмосфера із припіднятими настроями.
Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1891-96 рр.). В 1897 р. поступив на службу в Міністерство закордонних справ (де працював його батько), працював в архіві МЗС.
С юних років був ерудитом, поліглотом, прекрасно грав на роялі і мав феноменальну пам'ять. Грунтовно цікавився європейським модернізмом, був одним з видатних пропагандистів творчочті Р. Вагнера і Ф. Ніцше в Росії, відіграв суттєву роль в формуванні світогляду свого друга М. Кузміна (їх листування - важливий історико-культурний пам'ятник).
Одночасно починається і його захоплення лівими політичними ідеями, яке привело його після 1904 в табір міньшовиків. В 1904 р. виїхав до Німеччини, формально залишався на службі в МЗС. В Німеччині намагався вилікуватись від гомосексуалізма (в той час вважали, що гомосексуалізм - хвороба, яку можливо вилікувати).
Член РСДРП з 1905. В 1907 р. Чичерін обраний секретарем Закордонного центрального бюро РСДРП і на цій посаді був на лондонському з'їзді. В цей час Чичерін був близький до групи «Голоса Соціал-Демократа».
В кінці 1907 р. Чичерін заарештований в Берліні, засуджений за користування чужим паспортом, оштрафований і висланий з Прусії. Деякий час мешкав в Лейбені, поблизу Дрездена.
Після переїзда редакції «Голос С-Д» Чичерін також переїздить в Париж. Брав участь в роботі Французької соціалістичної партії Жана Жореса. Був прихильником серпневого блоку (1912). В 1914 р. працював в Бельгії.
Під час Першої світової війни мешкав в Лондоні. Член Британської соціалістичної партії. Один з організаторів і секретар Комитету допомоги російським політкаторжанам і поселенцям-висланцям. Головною помічницею Чичеріна в роботі комітету була радикальна суфражистка Мері Бриджес-Адамс (Mary Bridges-Adams). Офіційною задачею комітету був збір і пересилання грошей революціонерам, що знаходяться в російських тюрмах, але під керівництвом Чичеріна комітет поступово перетворився в політичний орган, який провадить систематичну агітацію проти російського уряду. Штаб-квартирою комітету був будинок на Лексхем Гарденс, 96 в районі Кенсінгтон.
Після Лютневої революції в Росії займався відправкою політемігрантів в Росію. 22 серпня 1917 р. заарештований британським урядом, але згодом звільнений. В січні 1918 р. приїхав в РРФСР і був призначений заступником наркома закордонних справ Лева Троцького, при цьому Чичерін вступил до РКП(б).
Підписав Брестський мир (3 березня 1918 р.), з 9 квітня, після переходу Троцького у військовий наркомат, став в. о. наркома закордонних справ, з 30 травня 1918 р. нарком з закордонних справ. Як нарком закордонних справ РРФСР і СРСР (1918-1930) Чичерін вніс суттєвий дипломатичний вклад у виведення Радянської Росії з міжнародної ізоляції.
В 1921 р. уклав угоди з Туреччиною, Іраном і Афганістаном, за якими віддавалась цся власність Росії в цих країнах. В квітні 1922 р. очолив радянську делегацію на Генуезькій конференції.
В 1923 р. очолив радянську делегацію на Лозанській конференції, де був визначений повоєнний статус турецьких проток. Підписав угоди СРСР з Туреччиною і Іраном (1925, 1927).
З липня 1930 р. на пенсії. Похований на Новодівочому кладовищі в Москві. В пам'ять про Чичеріне на стіні будівлі, в якій він працював, була встановлена меморіальна дошка.
Джерело. 

1 квітня 2008 р. в Дніпропетровську на пр-ті К. Маркса, 58 урочисто відткрито меморіальну дошку, присвячену пам'яті народного артиста України Гаррі Борисовича Логвина.

Автор меморіальної дошки - скульптор Володимир Небоженко - виуонав свій витвір з допомогою сина Логвина - Дмитра, який спостерігав за портретною подібністю.

Логвин Гаррі Борисович (1946 - 2001) - Народний артист України, засновник і художній керівник оркестра "Пори року"; післе смерті Г. Логвина оркестру приєне його ім'я.
Камерний оркестр «Пори року» утворено в квітні 1993 р. за ініціативою відомого українського скрипаля, концертмейстера оркестру Дніпропетровського театра опери і балету, народного артиста України Гаррі Логвина і диригента, заслуженого діяча мистецтв України Дмитра Логвина.
З 1995 по 2009 р. діяльність оркестра «Пори року» здійснювалась завдяки підтримці благодійного Фонду Віктора Пінчука.
З 2009 р. оркестр працював в рамках програми народного депутата України Михайла Соколова "Культура і духовність Дніпропетровщини".
В складі оркестра – провідні музиканти симфонічних оркестрів Дніпропетровскої філармонії і Театра опери і балета. Художній керівник і диригент, заслужений діяч мистецтв України – Дмитро Логвин.
Сьогодні оркестром під керівництвом Дмитра Логвина зіграно понад двухсот концертів, в програми яких увійшли твори І.-С. Баха, В.-А. Моцарта, Й. Гайдна, А. Вівальді, Е. Грига, П. Чайковського, Д. Бортнянського, Д. Шостаковича, І. Стравинського, інших авторів світової і вітчизняної класики, а також популярні мініатюри Ф. Крейслера, Г. Манчіні, Дж. Гершвина, А. П'яццолли. В активі оркестра – успешні виступи в деяких містах України, два музичних відеофільми («Дивертисмент» і «Серенада»), компакт-диск «Весна», записаний фірмою Handel Classic Audio (Німеччина) в 1997 р. В грудні 2005 р. вийшов другий компакт-диск камерного оркестра ім. Гаррі Логвина «Пори року», в який увійшли популярні мініатюри з репертуару оркестра. Записаний і готується до випуску третій CD – «Літо».
Оркестр «Пори року» – постійний участник Міжнародного фестиваля «Володимир Крайнєв запрошує». В рамках цього престижного фестиваля в залі Національної філармонії України колективом за участі солістів Володимира Крайнєва (фортепіано, Росія), Паскаля Годара (фортепіано, Франція), Ігора Четуєва (фортепіано, Україна), Каріне Георгіан (віолончель, Велика Британія), Маріуша Патери (скрипка, Польща), юних музикантів Ольги Кузнецової (фортепіано, Україна), Євгенії Чепікової (флейта, Росія), Андрія Рубцова (гобой, Росія), Валерії Мирош (фортепіано, Україна) виконувалвсь музика Л. Бетховена, Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, А. Сал'єрі.
Творча дружба і спвробітництво пов'язують колектив з солістами Камерного оркестра «Віртуози Москви» під управлінням Володимира Співакова – концертмейстером оркестра Аркадієм Футером (скрипка), Михайлом Мільманом (віолончель), Олексієм Уткіним (гобой), – які неодноразово солірували в концертах оркестра «Пори року».
Камерний оркестр «Пори року» був партнером таких виконавців, як Катя Немирович-Данченко (фортепіано, Німеччина), Джулія Зільберквіт (фортепіано, США), Володимир Віардо (фортепіано, США), Ваг Папян (фортепіано, Ізраїль), Фредерік Пеляссі (скрипка, Франция), Домінік Шоссар (скрипка, Франція), Бернар Мулен (валторна, Франція), Володимир Сницаренко (труба, Україна), Остап Шутко (скрипка, Україна), Єлизавета Бушуєва (арфа, Росія), Євген Кострицький (скрипка, Лондон – Київ). С колективом виступали талановиті юні виконавці, лауреати престижних міжнародних конкурсів – Олександр Романовський (фортепіано, Україна), Марія Осколкова (флейта, Росія), Коятянтин Тишко (фортепіано, Україна), Марія Пухлянко (фортепіано, Україна), а також видатний український тенор Анатолій Солов'яненко. Солістами в концертах оркестру виступали народна артистка СРСР, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка Нона Суржина и народний артист Росії Олександр Малінін, народний артист Росії Игор Бутман.
Колектив – постійний участник багаторічних благодійних проектів, здійснюваних Фондом Віктора Пінчука. Це музично-освітні програми «Музичний круїз» і «Світ музики». Перша спрямована до студентів і викладачів вишів м. Дніпропетровська і складається з лекцій-концертів оркестра «Пори року», що віжбуваються щомісяця в Національній металургійній академії України. Друга розрахована на аудиторію школярів. До програми таких благодійних виступів включаються твори композиторів різних епох і народов – українських авторів Бортнянського і Березовського, російських композиторів Чайковського, Шостаковича, Рахманінова, Стравинського, світових класиків - Моцарта, Баха, Вівальді, Гайдна та ін. В рамках наведених програм оркестром зіграно понад 50 концертів.
Свій десятрічний ювілей колектив відзначив виступом на одному з найпрестижніших камерних майданчиків Росії – в Зброярній палаті Московського Кремля. В цьому концерті, організованому Фондом Володимира Співакова, разом з оркестром виступили юні виконавці – лауреати міжнародних конкурсів, стипендіати Фонду.
До 15-річчя оркестра відбулись концерти, солістами в яких виступили: унікальний дует братів–близнюків Гурфінкель з Ізраїля (концерти в Дніпропетровську і Києві), гарно відомий українському слухачеві піаніст Ігор Четуєв, скрипаль-вундеркинд з США Ноах Леві та ін.
Джерела: 1, 2.

Джерела: 1, 2.

Особняк С. Сурукчи на вул. Чубаря - будинок, в якому багато років зупинявся Ф.І. Шаляпін

Найзначнішою і… сумною візиткою вулиці Чубаря є пустуючий зараз одноповерховий особняк, будинок № 7. Припускається, що його проектував в 90-і рр. XIX ст. архітектор Віктор Величко, і, недивлячись на аварійний стан будівлі, вона все одно кричуче витончене зі своїми класичними формами, високими декоративними куполом і відкритою терасою у вигляді напівротонди.

Однак цінність цього будинку не тільки архітектурна.
До революції тут мешкав і працював новатор, врач-отоларинголог і колежський асесор Степан Сурукчи – особистість у всіх відношеннях знакова для Харкова.

     Степан Сурукчи   Джерело.

Професор приймав багато пацієнтів, і одним з них в 1905 р. став, прибувший до Харкова, Федір Шаляпін.
В 1905 р. Харків відвідав відоміший бас Російської Імперії Ф.І. Шаляпін. Приїхав співак з концертом. Чергу в каси харків'яни займали з вечора.

     Ф.І. Шаляпін   Джерело.

Но першочерговою  метою приїзду до Харкова оперного співака був не концерт, а проблеми зі здоров'ям. Справа в тому, що Федір Іванович страждав голосовими зв'язками і причину цього страждання не змогли визначити ні вітчизняні медичні світила, ні європейські. Співаку порадили зазирнути до Харкова, і потрапити на при'ом до лікаря С.Г. Сурукчи. Харківськи отоларинголог допоміг столичному співаку і з тих самих пір Степан Гаврилович і Федір Іванович стали добрими друзями і підтримували спілкування довгі роки.
Кожний свій візит в Харків Шаляпін відвідував свого друга-доктора. Ці візиты були незабутніми для харківської інтелігенції, яка влаштовувала в Будинку Сурукчи різноманітні творчі вечори і концерти, на яких громихав незубутній бас Шаляпіна і виконував свої романси Вертинський.

     Джерело фото.

Декілька слів про власне архітектурний пам'ятник. До 90-х рр. XIX ст. ділянка землі, на якій нині знаходиться будинок, порожнів, так як був частиною території, що виходила на вул. Пушкінську, де незабаром сформувався комплекс будівель гімназії Оболенської. Будівництво будинку почалось в другій половині 1890-х рр.
Точно визначити ім'я архітектора не можливо, але за стилем, завдяки композиційному аналізу цей будинок відносять до В.В. Величка. По іншій версії будинок збудований Ю.С. Цауне. Спочатку будинок належав спадковому почесному громадянину Н.І. Ващенку, власно у якого доктор Сурукчи і придбав цей особняк на вул. Садовій, 5 (нині вул. Чубаря, 7/9).
Шикарна веранда з масивними мармуровими сходами виходила у внутрішній дворик, в якому колись був чудовий сад з трьома мормуровими фонтанами, від яких залишились тільки окремі краплини спогадів старожилів міста.

На даху будинку сховався малопомітний янголятко з розбитою вазою, яка за задумом архітектора була розбита відначально. Як ні трагично, але цей янголятко з вазою символізує сьогоднішній стан особняку.

На цей момент будівля порожніє…

В 2004 р., завдяки турботі письменника Валерія Берліна (автора книги «Шаляпін і харків'яни»), на будинку за адресою вул. Чубаря, 7/9 з'явилась меморіальна дошка, данина пам'яті шаляпінським часам - особняку Сурукчи.

Харківська інтелігенція останні декілька років клопоче про те, щоб в цьому будинку відкрили музей Федіра Івановича Шаляпіна, але, як свідчить час, історична пам'ять міста не являє ценності для харківських чиновників, так як утримання цієї пам'яті не особливо прибуткова справа…

Джерело.

Будинок збудований за проектом громадянського архітектора В. Естеровича для співробітників Державного банку і називається «Червоний банківець».
Дата спорудження будинку в різних джерелах коливається між 1925 і 1928 рр.

ДДжерело фото.

Цей дім є прикладом модернізації форм минулого.
П'ятиповерхова, багатоквартирна будівля споруджена з цегли.
«Малогабаритнясть ділянки і намагання максимально використати його площу обумовили доволі складну конфігурацію архітектурного об'єму. Затислий між високими будівлями об'єм житлового будинку витягнувся в глибину кварталу і набув Н-подібну форму. Ненормальна орієнтація будівлі за сторонами горизонту і складність конфігурації обйєму вимагали різних прийомів планування квартир, використання багаточисельних виступів і уступів в об'ємі. Але це тільки частково сприяло намаганню автора створити рівнозначні умови для мешкання в усьому будинку; багато квартир залишились без зручного планування, нормальної інсоляції і аерації.
В розробці архітектурного об'єму фігурують багаточисельні еркери, ризаліти, балкони, міжповерхові карнизи, різної форми вікна, фронтони, геометричний ліпний орнамент. В різноманітті прийомів і форм зплелись мотиви "ренесанцизму", готики (стрільчасті вікна), бароко (криволінійні фронтони, злам даху) і модернистичний характер їх трактування. Ускладнене планування і об'ємно-прострова структура будинку, перевантаженість засобів художньої виразності, поєднання різних за стилем форм - все це відібражає особливості еклектичної архітектурі прибуткових Будинків капіталістичного минулого». (Лєбєдєв Г. Українська архітектура 1920-х - плчатку 1930-х рр. (Основні тенденції розвитку). Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата мистецтвознавства. - Київ, 1968.)

Архітектор В. Естерович, захоплений вивченням української архітектури, спробував надати будівлі характерні національні риси. Однак в повній мірі це йому не вдалось, деталі української архітектури виявились приглушеними рисами модерну. (Касьянов А.М. Харків. - М.: Вид-во Академії архітектури СРСР, 1949. - (Архітектура міст СРСР. Під заг. ред. В. Весніна, Д. Аркіна, І. Леонідова. Академія архітектурі СРСР. Інститут історії і теорії архітектури).

Пам'ятний знак воїнам-працівникам ГРЕС №2, загиблим в роки Великої Вітчизняної війни, в м. Есхар (Чугуївський р-н).