Пам'ятний знак будівельникам промислового комплексу в м. Запоріжжя.

Напис на пам'ятному знаку: "На цьому місці буде споруджено пам'ятник будівельникам промислового комплексу м. Запоріжжя.

   В м. Кременці на будівлі медичного училища по вул Словацького, 12 встановлено пам'ятну дошку Арсену Васильовичу Річинському.

   Арсен Васильович Річинський був не просто висококваліфікованимлікарем, але одночасно філософом, релігієзнавцем, культурологом, мистецтвознавцем, церковним композитором і фольклористом.
  А.В. Річинський народився 12 липня 1892 р. в с. Тетельківці Кременецького повіту Волинської губернії (сьогодні село Шуського р-ну Тернопільської області). Його батько був православним священиком в цьому селі. Батьки були добрими привітними людьми, які користувались заслугованою шаною серед односельців.
   Початкову освіту Василь отримав в рідному селі, а потім навчався в Клеванській духовній школі і Кременецькій гімназії. Після цього за наполяганням батька вступив до Житомирськії духовної семінарії. народження в родині священика закономірно породило в ньому зацікавленість релігійним життям. Хоча Річинський обрав світську кар'єру, він гарно орієнтувався в питаннях церковної догматики, однак виключною сферою його зацікавленості була церковна народна культура.
   Після закінчення семінарії А.В. Річинський кілька місяців вчителював в церковно-приходській школі в с. Седнярки Луцького повіту. В 1911 р. він вступив на медичний факультет Варшавського університету, однак через початок Першої Світової віойни змушений бул евакуюватись і перевівся в Київський університет. В травні 1915 р. А.В. Річинський закінчив медичний факультет і працював дільничним лікарем в с. Хролине Ізяславського повіту, с. Василівці Петровського повіту Саратовської губернії, с. Поповци Рильського повіту Курської губернії і с. Вечірки Полтавської губернії. Навесні 1917 р. склав державний іспит при Київському університеті і отримав посаду лікаря в Изяславській повітовій лікарні, де і працював до березня 1920 р.
   В цей час в Києві виникла Центральна Рада, яка проголосила створення Української Народної Республіки. А.В. Річинський брав активну участь в громадському житті. В Ізяславі організовував концерти, виставки, займався видавничою діяльністю, а також був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів.
   Навесні 1920 р. А.В. Річинський виїхав в с. Тростянець Луцького повіту, где одружився на донці місцевого священика. Однак його життя не було спокійним. На нього донесли і заарештували. Тільки завдяки зусиллям дружини Річинський бів звільнений.
  В 1922 р. Річинський переїжджає в м. Володимир-Волинський, де стає головним лікарем міської лікарні. На цій посаді він перебівав до серпняя 1925 р., а потім був заарштований за звинуваченням в активній проукраїнській діяльності. Однак довести його провину не змогли і відпустили.
   В цьому ж році А.В. Річинський зклав збірку загальнодоступних церковних пісень для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». А.В. Річинський бере участь в діяльності кількох українських громадських і політичних організацій. Був активістом Володимир-Волинської «Просвіти» і «Рідної хати». Під його орудою на Волині було організовано молодіжну спільноту «Пласт».
   В 1927 р. у Володимирі-Волинському було проведено церковний з'їзд, головні доповіді на якому зробив А.В. Річинський. Після цього виник конфлікт з митрополитом Діонисиєм. 15 квітня 1929 р. синод Православної церкви в Польщі своєю постановою № 14 відрік А.В. Річинського від церкви. В цей період (1927-1932 рр.) Річинський видає кілька грунтовних релігієзнавчих і водночас блискучих культурологічних творів.
   У списку активістів ОУН Володимир-Волинського повіту, зкладеному воєводським відділом безпеки в 1934 р. ім'я А.В. Річинського стоїть на першому місці. Його неодноразово затримували, потрапляв він і до “славнозвісного” концтабору Береза Картузька. Однак через відсутність складу злочину його відпускали. Все ж Польща хоч трохи була правовою країною.
   А.В. Річинський не кинув своєї діяльності і після введення до Західної України радянських військ. 5 травня 1942 р. «особим совещанієм» при НКВС СРСР А.В. Річинського було засуджено на 10 років позбавлення волі. Звільнений він був у 1949 р., однак влада не дозволила йому повернутись на Батьківщину, а змусила мешкати в Казахстані в м. Казалинськ, де він працював лікарем.
    Помер А.В. Річинський 13 квітня 1956 р. в Казахстані. Поховали його на кладовищі станції Джусалі Кизил-Ординської  області. І лише в 2006 р. його прах було перевезено на рідну землю в Тернопіль.
Джерело. 

_{источник текста church-site.kiev.ua}

Одноповерховий православний храм розташований на території паркової зони по вул. Верхня, 11. Збудований у 2008 році.

   В центральному парку м. Кременця, розташованому по вул. Тараса Шевченка, встановлено пам'ятник славетному кобзареві.

   Тарас Григорович Шевченко - національний герой України. Не знати його біографію сором для будь-кого, хто вважає себе справжнім українцем. Народився поет 9 березня (25 лютого) 1814. Місцем його появи на світ було село Моринці (Київська губернія на той час). Народився він у родині кріпака, поміщиком якого був Енгельгардт. Після 2 років проживання в Моринцях сім'я Тараса Григоровича переїхала в с. Кирилівка, де він і провів все своє важке дитинство. Мати померла в 1823 р. Після її смерті батько одружився вдруге, причому його обраницею була вдова, у якої було троє дітей. Не дивно, що вона недолюблювала Тараса Шевченка і ставилася до нього суворо, а часом і жорстоко. Єдиною людиною, яка ставилась до Тараса з розумінням і співчуттям, була його сестра Катерина. Але після того як вона вийшла заміж її підтримка закінчилася. У 1825 помирає батько, а Тарасові тільки виповнилося 12 років. Почалося доросле життя...
Тарас Шевченко з народження любив писати і малювати. У дитинстві він часто ховався в бур'яни і на маленькому клаптикові паперу складав вірші або малював. Незважаючи на те, що він залишився сиротою, Тарас Григорович намагався знайти собі вчителів. Першим його вчителем був дяк, який любив випити і не раз бив Тараса через поганій настрій. Незважаючи на таке навчання, Тарас Шевченко всеж-таки зміг вивчити грамоту. Другими його вчителями були сусідні маляри, але вони змогли лише навчити Тараса Шевченка елементарним прийомам малювання. Після них Шевченко став пастухом овець, але недовго їм був, бо коли йому виповнилося 16 його забрали в прислуги пана Енгельгардта (спочатку в ролі кухарчука, потім - козачка). Захоплення живописом не проходило, а навпаки збільшувалося з кожною хвилиною. За цю пристрасть Шевченко не раз отримував «по шиї» від свого хазяїна. Втомившись лупити Тараса і помітивши у нього талант до малювання, Енгельгардт віддав його на навчання до майстра живопису Ширяєва. Саме там Шевченку вдавалося змальовувати статуї в Літньому саді і відвідувати Ермітаж. Одного разу, змальовуючи чергову статую, Тарас Шевченко познайомився з І.М. Сошенко. Це знайомство мало величезне значення у біографії Тараса Шевченка. Адже саме завдяки Сошенко він познайомився з Венеціановим, Брюлловим, Жуковським. Ці люди і викупили Шевченка у поміщика Енгельгардта. На ті часи це було ціле багатство. І що б отримати його, Брюллов намалював портрет Жуковського. За допомогою графа В'ельгорского був влаштований приватний аукціон, на якому продали цей портрет за 2500 рублів. Саме за цю ціну був звільнений Тарас Григорович Шевченко 22 квітня 1838 р.
У вдячність за звільнення Шевченко присвятив одне з найзнаменитіших своїх творів «Катерина» Жуковскому. 1840 - 1847 - період розквіту творчості Тараса Шевченко. Саме в цей час вийшли такі великі твори як: «Гайдамаки» (найбільша робота), «Перебендя», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Хусточка». Природньо, що всі вони засуджувалися критикою, адже були написані українською мовою. У 1846 р. поет приїжджає в Україну до Києва, де зближується з Н.І. Костомаровим, який і підштовхнув його до вступу у Кирило-Мефодіївське товариство. Тарасу Шевченку не пощастило - члени цього товариства були заарештовані і звинувачені у політичній зраді, за що і понесли різного виду покарання. Тарасу Григоровичу дісталося найбільше - із-за його віршів він був відправлений на заслання до Орської фортеці (Оренбурзька губернія). Найстрашніше в цьому було не те, що він був позбавлений волі, а те, що його позбавили можливості писати й малювати, причому ніякі клопотання його друзів не змогли йому допомогти. Невеличким порятунком для нього стала експедиція Аральським море у 1848-1849 рр. Завдяки нормальному відношенню лейтенанта Бутакова, Тарасу Шевченку було дозволено змальовувати пейзажі узбережжя. Та щастя тривало не довго, незабаром про сприятливе відношення до Тараса Шевченка дізнався уряд, як результат – Шевченко був відправлений в Новопетрівське, а лейтенант отримав догану. Тарас Григорович перебував у Новопетрівському з 17 жовтня 1850 р. по 2 серпня 1857 р. Перебування в цьому засланні було дуже важким. Через неможливість малювати Шевченко почав пробувати себе в фотографії, але це в той час було дороге задоволення. Тому він кинув це заняття й знову взявся за перо і написав кілька російських повістей - «Княгіня», «Художнік», «Блізнєци». В цих творах Тарас Шевченко дуже багато написав автобіографічної інформації.
У 1857 р. Шевченка з підірваним здоров'ям звільнили. З 1858 по 1859 рр. Тарас Шевченко мешкав у Ф.П. Толстого. В 1859 р. Тарас Григорович поїхав на Батьківщину. У нього відразу ж з'явилася думка придбати будиночок над Дніпром, але, нажаль, не довелося – 26 лютого 1861 р. він помер. Поховали Кобзаря на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а через два месяці труну з тілом, згідно до відомого "Заповіта" поета, було перевезено в Україну і поховано на Чорнечій горі біля Канева - над Дніпром.
Ім'ям Т.Г. Шевченка в Україні названо чимало різних об'єктів: навчальних закладів різного ступеня, театрів, майданів, вулиць тощо. Нараховується понад 1400 пам'ятників Т.Г. Шевченку в світі: 1256 в Україні (на "Шукачі" поки 83) і 128 за кордоном - в 35 країнах. Твори Кобзаря перекладено майже на всі мови світу.
Джерела: 1, 2. 

Меморіал на честь воїнів-односельців в с. Ротмістрівка знаходиться в центрі села недалеко від сільради в центральному парку. Являє собою стелу оздоблену мармуровими плитами і кілька кам'яних плит, на яких викарбовані імена односельців-вояків, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни.

Свято-Миколаївський храм розташований в центрі села Миколаївка Новомосковського р-ну. Раніше це була будівля крамниці, яку переобладнали під церкву.

На розі вулиць Рогальова і Ворошилова в будинку № 9 з 1943 р. працює областна дитяча бібліотека. Особнік цей - одна з перших будівель в Нагорному районі, що належала заможній міщанці Анастасії Харченко, а згодом її доньці Надії Галич, яка збудувала на сусідній ділянці (нижче вулицею) невеличкий готичний особняк (Рогальова, 1), а старий будинок сдавала в аренду. В особнку в роки роботи в Дніпропетровському обкомі КПРС мешкав Л.І. Брежнєв, який є почесним громадянином міста.
Джерело.

Готичний особняк по вул. Рогальова, 1.

В старовинному місті Ужгороді століттями існують різні релігії і у кожної є свої осередки: давні і нові, великі і малі. Одним із найяскравіших представників католіцизму в Ужгороді є костел Святого Юрія (Георгія) - один з найстаріших католицьких храмів міста.
Якщо йти гоовною пішохідною вулецею Ужгорода – Корзо, на її перетині з вул. Волошина погляд неминуче знайде високу красиву будівлю з трьома вежками-куполами. Навіть той, хто не має глибоких архітектурних знань, зрозуміє, що цією будівлі не одне століття. Так воно і є – костел Св. Юрія прикрашає історичний центр Ужгорода вже понад триста років.

За датою початку будівництва костел Св. Юрія в Ужгороді є найстарішим. В 1610 р. голова міста Юрій Другет, який повернувся до лона католицької церкви, зруйнував на цьому місці лютеранський храм і замислив звести костел. Костел будувався швидко, але вже у 1620 р. влада міста змінилась – Ужгород перейшов до рук Міклоша Берчені, і до кінця всі роботи не були доведені. Новий храм часто ставав об'єктом суперечок між реформаторами і католиками - занепав уже на початку XVIII ст. Остаточне завершення будівництва і відчутна реставрація костелу відбулись тільки у 1763-1766 рр. – тоді споруда і набула сучасний вигляд.
Керманич реставрації архидіакон Емеріх Хорват орієнтувався на стиль пізнього бароко (необароко). Були використані матеріали, що залишилися від замкової церкви. В стилі необароко виконані і інтер'єрни костелу. Над оформленням храму працював відомий угорський майстер Янош Лукач. А чудову картину для алтаря намалював Лукач Йожеф Краккер – она і сьогодні є однією з головних прикрас костелу. Власне алтарь вважається однією з перлин храму, закінчений лише у 1895 р. Внутрішнє вбрання костелу до наших часів дійшло у незмінному вигляді і являє величезну ціну не тільки для вірян, але і для прихильників старовини.
Годинник на четириглавій вежі над входом до костелу встановлено у 1820 р. Однак той годинник, що на храмі – вже третій, він відміряє час з 1904 р. – перший пошкодила пожежа, а другий зупинився.
До нашого часу костел Св. Юрія зберігся з середины XVIII  ст. без зовнішніх змін. Під час В повоєнний час його минула сумна доля багатьох храмів, а час не змінив йього вигляд завдяки вчасним реставраціям: в 1830 костел розширили і поновили, ще дві реставрації було проведено у 1881 і 1910  рр, а остання - в 2000-2001 рр., яка повернула у двір костелу прикрашаючу його з часу заснування і до кінця Другої Світової війни скульптуру Святої Марії.
Сьогодні, як і багато років тому, костел Св. Юрія залищається однією з прекрасних будівель історичного центру Ужгорода. Він відіграв чималу роль в тому, що цю міську зону вважають однією з красивіших. Завдяки хресту на гоовному куполі костелу перетин вулиць Корзо і Волошина місцеві мешканці прозвали "хрест" – це улюблене місце зустрічей ужгородців.
Джерело.