Кохати - це прекрасно!

Пам'ятники закоханим є в багатьох містах, цей рух почався в 1980-і роки в Прибалтиці. А в 2000-і роки такими пам'ятниками обзавелися деякі українські міста. Відкриття пам'ятника Закоханим в Харкові відбулося 24 квітня 2003 року. Автор статуї - харківський скульптор Д. Іванченко.

 Простирадло з пам'ятника урочисто зняли автор Д.Іванченко і молодята - 20-річні Катерина Удовіченко і Сергій Северенчук, які цього дня уклали брак. Глядача дивує, що фігури закоханих аномально худі. Чи то харківських закоханих не годують, чи то вони з ліжка не вилазять, але факт залишається фактом - дуже худі. У народі пам'ятник називають "Пам'ятник жертвам анорексії" (Анорексія - це хвороба, коли людина не може є) і навіть "Камасутра в голодомор".

Пам'ятник вже обріс традиціями. Наприклад, коли харків'яни святкують весілля, молодожони обов'язково повинні приїхати до пам'ятника і поцілуватися під аркою, утвореною скульптурами.

Через часті випадки вандалізму, зокрема, обмальовування пам'ятника різними написами, в 2010 році його зняли, почистили, і потім поставили на старе місце, але оточили фонтаном, щоб ніхто не підходив впритул і не псував пам'ятник.

Сорочинський ярмарок

Національний Сорочинський ярмарок 2009 року пройде з 19 по 23 серпня.

Національний Сорочинський ярмарок 2010 року пройде з 17 по 22 серпня

Національний Сорочинський ярмарок 2011 пройде з 16 по 21 серпня.

Ярмарковий рух в Україні має багатовікову історію. Уже в 40-х роках XIX ст. тут діяло 12 тисяч ярмарків, в тому числі 178 великих і середніх. Сорочинський не був ні найбільшим з них, ні найвідомішим. Село Великі Сорочинці Миргородського району, напевне, й залишилося б, як і багато інших сіл Полтавщини, маловідомим, якби його не прославив на віки великий земляк — український і російський письменник Микола Васильович Гоголь. Саме тут, у будиночку, який на початку XIX ст. належав відомому тоді на Миргородщині лікареві М.Я.  Трохимовському, і народився майбутній письменник. Про це нагадують експонати Великосорочинського літературно-меморіального музею М.В.  Гоголя, який веде свій початок з 1929 року, та пам'ятник письменникові перед фасадом приміщення музею.

В повісті «Сорочинський ярмарок», що є складовою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки», Микола Васильович відтворив поезію народного життя, реалістично відобразив різних представників українського народу, майстерно поєднавши все це з великим гумором.

Ось М.В.  Гоголь описує, як люди з усіх кінців їдуть на ярмарок десь на початку ХІХ ст.: «Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот… вісімсот… Так, літ тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав з усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю і рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася із високо накопиченого на возі тину і привертала розчулені погляди поклонників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на гончара, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо обкутуючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.

Одиноко в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею, за яким брів, у чистій полотняній сорочці і забруднених полотняних шароварах, його господар…».

Ярмарки продовжували існувати аж до 20-х років ХХ ст., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.

З 1966 року ярмарки починають відроджуватись, і започатковує, відроджує ту давню традицію Сорочинський ярмарок. На нього з'їжджалось багато представників різних організацій та підприємств — торгових та виробників не лише з Полтавщини, але й з багатьох інших областей України, з-за кордону. Багато людей приїздило в Сорочинці щоб придбати різноманітні, дефіцитні на той час, речі, товари. Їх не зупиняло навіть те, що ярмарковий майдан являв собою необладнане поле, без будь-яких умов ні для учасників ні для гостей.

Період перебудови та розпаду Радянського Союзу, перших років незалежності, коли Україна потерпала від суцільного товарного голоду та інфляції, міг стати початком кінця Сорочинського ярмарку. Він проводився вже практично за інерцією, але не викликав ні в кого ентузіазму, ні в організаторів, ні в учасників і був головним болем і для тих і для інших. А сам ярмарок, ніби жива істота, терпів і чекав, коли ж, врешті, з'являться люди, яким він буде небайдужим і які захочуть повернути його до життя. І дочекався…

Ініціатором відродження ярмарку стала керівник проекту «Сорочинський ярмарок» кавалер орденів княгині Ольги ІІІ та ІІ ступенів Світлана Свищева.

Источник

Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко

Меморіальний музей-садиба славетної гончарки Олександри Селюченко почав функціонувати в 1988 році на правах відділу Музею гончарства в Опішному. Основою музею став будинок, в якому проживала майстриня глиняної іграшки, член Національної спілки художників України Олександра Федорівна Селюченко. Вона не лише зберегла, а й розвинула традицію опішненської іграшки, створила велику кількість як нових, так і традиційних образів. Її роботи вперше були представлені на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1946), де зайняли призове місце. З того часу роботи Олександри Федорівни можна було неодноразово побачити на престижних обласних, республіканських та міжнародних виставках, звідки твори розходилися по музейних колекціях. Значна їх частина й нині зберігається в приватних колекціях різних куточків світу. За життя Олександра Федорівна завжди вболівала за стан опішненського гончарства, охоче передавала знання усім бажаючим, а особливо дітям та молоді.

Створення музею-садиби було унікальною подією для тогочасного музеєзнавства, адже після смерті народного майстра в недоторканому вигляді було збережено дворище, надвірні будівлі, у тому числі горно мисткині, інтер’єр житла, предмети побуту та творчі роботи (велика колекція кераміки, декоративна мальовка, епістолярна спадщина). У фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зберігаються 1095 глиняних творів Олександри Селюченко. З них 250 робіт було випалено в домашньому горні в ніч з 13 на 14 жовтня 1987 року, вже після смерті майстрині. Гончарська книгозбірня прийняла на зберігання її особисту бібліотечку: книги, журнали, каталоги, буклети. У фонди Національного архіву українського гончарства передано особистий архів майстрині: листи, щоденники, спогади та фотографії. У приміщенні музею-садиби експонуються предмети повсякденного побуту, якими користувалася Олександра Федорівна. Все це розповідає про життя і творчість славетної майстрині.
Кожні п’ять років, у день народження Олександри Селюченко, відбуваються Селюченківські читання (1991, 1996, 2001, 2006). Участь у них беруть керамологи, музеологи, народні майстри-гончарі, художники-керамісти, представники творчих спілок з Києва, Харкова, Буд, Полтави та Опішного.
Щоб побачити роботи славетної майстрині та вшанувати її пам’ять, до музею-садиби приїздять люди з усієї України і не тільки. Особливо приємно, що останнім часом зросла кількість сімейних екскурсій. Батьки і діти однаково зацікавлені таємницями гончарної справи, захоплюються постатями відомих майстрів, переймаючись їхніми долями. А на прикладі Олександри Селюченко якнайяскравіше прослідковується нелегкий, тернистий, але проникнутий любов’ю до рідного краю, відданістю ремеслу, – шлях Гончаря.

Источник

Біля підніжжя Барвінкової гори (Барвінкова гора – ботанічна пам’ятка природи з ділянкою широколистяного лісу, з багатою флорою і рідкісними рослинами (територія 15га), розташована на схилах плато, нижче східного укріплення Більського городища) б’є "Більське джерело" мінералізованої, відмінної за смаковими якостями води (відоме з 1339р).