Пішохідний (Кам'яний) міст над рікою Уж - один з перших мостів Ужгорода. Первинно міст був дерев'яним, але води Ужа зруйнували його і в кінці XIX ст. будується новий міст, який нагадував залізничний - мав три дугоподібні металеві ферми). На початку 1920-х рр. ним їздив перший міський автобус. Сучасного вигляду міст набув вже в післявоєнний час і багато років є виключно пішохідним.

Міст має ще одну неофіційну назву - Міст Закоханих. Як і в батьох інших містах, останнім часом з'явилась традиція вішати на перила мосту замки з іменами закоханих, а ключ кидати в ріку, таким чином навіки скріпляти своє кохання.

С мосту відкриваються чудові краєвиди, тут фотографуються туристи, містяни годують качок, чаєк і риб, поволі прогулюючись.

Цікавинкою мосту є те, що він з'єднує Старе й Нове міста, на які умовно поділено Ужгород. З цим навіть пов'язана прикмета: переходячи з старої частини міста в нову, треба загадати бажання і воно обов'язково виконається.

Однією з цікавіших пам'яток архітектури Ужгорода є обласа філармонія, яка раніше була синагогою ортодоксальної громади євреїв-ашкеназів. Збудована у 1904 р. Будівництво відбувалось на гроші заможніх євреїв-меценатів і єврейської громади міста взагалі. Стоїть будівля на ціннішій на той момент ділянці землі - біля ріки Уж.

Синагога була споруджена у неомавританському стилі. Стояла на цоколі з рожевого мармуру, стіни були оздоблені декоративною цеглою і червоними керамічними плитами, портали вікон прикрашені червоним штучним мармуром. Яскравим елементом фасаду бул центральний балкон з зображенням зірки Давіда, вписаної в велике коло. Один з написів свідчив "Збудований у 5694 році за єврейським календарем". Вгорі - на даху - були розміщені символічні скрижалі Заповіту.
Зі знищенням закарпатського єврейства в 1944 р. доля синагоги змінилась. Єврейськая громада в Ужгороді практично зникла. Нова Радянська влада в 1947 р. прийняла рішення віддати будівлю Міністерству культури СРСР, яке затвердило в ньому філармонію. Було розроблено план реконструкції споруди с метою «приспособить здание к современным нуждам». Однак, євреї, що залишились в місті, які повернулись з концтаборів в Ужгород, не хотіли віддавати улюблену синагогу і вийшли до будівлі, щоб не пропустити робітників розпочати реконструкцію. Але будівлю було реконструйовано...
Всю єврейську символіку знято. З тих пір богослужіння не проводились. Велика зірка Давіда на фасаді була закрита стіною з круглим віконцем посередині. Повністю перероблений дах: прозорий мозаїчний купол, через який сонце освітлювало все приміщення, закрили бляшаним покриттям. Вежки замінили простішими колонами. Скрижалі з даху замінили ліирою - символом музичного мистецтва.

Радикальні зміни торкнулись і інтер'єру будівлі. До реконструкції вона була одноповерховою, з традиційними балконами для жінок. По рівню балконів будівлю разділили на два поверхи. Це знищило унікальну акустику синагоги. Усі переміни інтер'єру виконано згідно до вимог подібних об'єктів культури. Були обладнані вестибюль, зала, сцена. На головному місці синагоги - ритуальної шафи, де зберігаються сувої Тори та інші священі книги, -  зпорудили сходи, що ведуть на другий поверх. По сторонам сходів обладнали туалети. Прибрали огорожу двору синагоги. Пізніше в філармонії встановили орган.
В 1990-ті рр. було проведено косметичний ремонт. Якість виконаних рабіт високою назвати важко. Єврейська громада Ужгорода довгі роки веде діалог з владою про повернення будівлі громаді, але порозуміння в цьому питанні поки немає.
За матеріалами wikipedia.

Сьогодні будівля синагоги є головною концертною залою Ужгорода. Тут знаходиться один з найкращіх в Україні органів з трьома клавіатурами і 2250 трубами. Привезений старий орган з Прибалтики, попередньо відремонтований в Празі.
Зараз про синагогу нагадує тільки дошка в пам'ять про 85 тисяч закарпатських євреїв, які стали жертвами фашистського геноциду.

В м. Кременць на будівлі Управління соціального захисту по вул. Ю. Словацького, 6, встановлена пам'ятна дошка М.М. Коцюбинському.

   Михайло Михайлович Коцюбинський - українский письменник, громадський діяч, класик української літератури.
   М.М. Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в Вінниці.
   Пізнише родина Коцюбинських переїхала в село, а потім - в містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875-1876).
   В 1876-1880 рр. М.М. Коцюбинський навчався в духовному училищі в Шаргороді. В цей період твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії в 1880 р. М.М. Коцюбинський поїхав в Кам'янець-Подільський, намагаючись навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилась. В 1881 р. родина Коцюбинських повернулась до Вінниці. В 1882 р. М.М. Коцюбинський заарештований за зв'язокь с народовольцями, а після звільнення перебував під наглядом поліції.
   Через важке матеріальне становище родини юнаку не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом помер батько. Відповідальність за доволі велику сім'ю (8 чоловік) лягла на плечи Михайла. В 1886-1889 рр. він надає приватні уроки і продовжує навчатись самостійно, а в 1891 р. здав іспит екстерном при Вінницькому реальному вчилищі на народного вчителя; працює репетитором.
   В 1892-1896 р. М.М. Коцюбинський працює в складі Одеської філоксерної комісії (філоксера - різновид тлів отряді Рівнокрилих, паразитуючих на рослинах, в т.ч. на винограді; карантинна тварина). Робота в селах Бесарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював в Криму, який розпалював творчу уяву чуттєвого до екзотиці М.М. Коцюбинського. В 1898 р. Коцюбинський переїхав в м. Чернігів. Спочатку він займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти і редгував «Земський сбірник Чернігівськоі губернії». В вересні 1900 р. влаштувався в міському статистичному бюро, де працював до 1911 р. В Чернігові М.М. Коцюбинський зустрів Віру Устимівну Дейшу і вона стала його дружиною. Тут виросли його діти - Юрко, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня в будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили відомі в майбутньому письменники і поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина.
   Згодом М.М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. Це бул не тільки позов його душі, але і потреба в лікуванні. Він часто відвідквав італійський острів Капрі, де проходив лікування. В 1911 р. Товариство прихильників української науки та мистецтва призначило М.М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитися зі служби. Однак письменник відчував себя все гірше. Його непокоїли астма і туберкульоз.
   25 квітня 1913 р. М.М. Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі в м. Чернігів.
Джерело. 

Затоплений кар'єр з видобутку білої глини в с. Володимирівка має дуже незвичний для цієї місцевості молочний колір. На фотографіях це непомітно - невдала передача кольорів. Але по знімкам з космосу гарно видно ріазницю між звичайним ставком і затопленим кар'єром.
Розміри кар'єру невеликі: довжина - 107 метрів, ширина - 37.
Недивлячись на незвичайність, про це місце знє не так вже багато людей.

Будинок П.М. Авдіїва, вул. Ворошилова, 15 (Потьомкінська), м. Дніпропетровськ. 

В 1890-х рр. – ділянка отримала поліцейську адресу: Потьомкінська, 13.
В 1913 р. – адреса ділянки змінена на Потьомкінська, 15.
На 1897 р. ділянка вже значиться за П.М. Авдіївим.
На 1913 р. ділянка ще є власністю П.М. Авдіїва.
На 1914 р. будинок по вул. Потьомкінській, 15 вже значиться за панною Авдіївою.
В квітні 1945 р. будинок по вул. Ворошилова, 15 було внесено в рішення Бюро обкому, як будівлю, яку необхідно відновити протягом 1945 р.
В 1970-х рр. після проведеної реконструкції забудови кварталу ділянка практично повністю втратила історичні межі, а із забудови зберігся тільки полутораповерховий особняк, що виходить на червону лінію вулиці.
Вцілілий особняк вважається одним з кращіх в місті зразків стилю еклектика в архитектурі особняків.
Адресная книга:
1897 р. – Миклашевський М.А.
Джерело.

Будинок духовної консисторії, вул. Ворошилова, 12 (Потьомкінська), м. Дніпропетровськ. 

З 1890-х рр. ділянка отримала поліцейську адресу: вул. Потьомкінська, 12-14.
В 1910 р. адресу змінено на вул. Потьомкінська, 12.
1870 – перша половина 1880-х рр. – ділянку придбала Духовна консисторія.
1920 р. – націоналізована.
Первинно розташований на ділянці полутораповерховий будинок збудований у 1790–1792 рр. в складі комплексу «Потьомкінських будинків».
В середині XIX ст. первинно прямокутна в плані ділянка була розширена придбанням клину між вул. Куйбишева, Ворошилова і пров. Урицького. На ділянці було закладено обширний сад.
Протягом 1890–1900-х рр. на ділянці збудовано декілька кам'яних житлових і службових будівель консисторії. Згідно наявних відомостей в комплексі забудови ділянки було декілька двоповерхових будівель.
Початок ХХ ст. – знесений особняк з комплексу «Потьомкінських будинків», на його місці зведено двоповерховий кам'яний корпус. Первинне призначення корпусу не встановлено.
В 1902 р. архив консисторії розміщено в окремій кам'яній будівлі під залізним дахом. Будівля представляла собою велику залу у 960 кв. аршин де містилась канцелярія з двох кімнат площею в 15,5 і 4,5 кв. аршина. Будівля не опалювалась.
1960-е рр. – стара забудова і сад на ділянці майже повністю знесені. На їх місці зведено 5-поверховий житловий будинок по вул. Куйбишева, 5-А і обладнано спортивний майданчик.
В комплексі консисторії перебівала будівля канцелярії і житлові будинки, в яких надавались квартири співробітникам.
В середині 1920-х рр. в будівлях розташовується дитячий будинок № 19.
Перша половина 1980-х рр. – за адресою вул. Ворошилова, 12 розміщується: Областна рада спортивного товариства «Динамо» і Областний ремонтно-будівельний трест.
Джерело.

Будинок Леонова М.Г., вул. Ворошилова, 10 (Потьомкінська), м. Дніпропетровськ. 

1890-ті рр. – отримав поліцейську адресу: вул. Потьомкінська, 10.
В другій половині ХХ ст. адресу було розділено: старий будинок - № 10-А, а дворовий корпус - № 10.
1887 р. – належав М.Г. Леонову.
Будинок збудований у 1790–1792 рр. в комплексі «Потьомкінських будинків». Одноповерховий. Центральна частина підкреслена ризалітом в три вісі. Пеочатково фасади були гладко обштукатурені і не мали декору. Трикутний фронтон над ризалітом, тяги, обрамління вікон і фільонки під ними та кам'яна арка брами виконані у 1840-х рр. Парадний вхід з двору.
На межі 1890–1900-х рр. в глибині ділянки збудовано новий одноповерховий корпус.
Кінець 1990-х рр. – під час реконструкції зруйнована арка брами.
В середині XIX ст. первинна, прямокутна в плані, ділянка була розширена придбанням ділянки до вул. Куйбишева.
В кінці 1880-х рр. при будинку Леонова вже був великий сад, площею 400 кв. саженей, анкетований І.Я. Акінфієвим. На плані до його книги «Рослинність Єкатеринослава…» сад зазначений за № 10.
В 1890–1910-х рр. на базі саду існуавло власне садівництво Леонова.
В 1930-х рр. з території саду була виділена ділянка, на якій звели житловий будинок по вул. Куйбишева, 5.
В 1960-х рр. з території саду виділено ділянки для будівництва житлових будинків по вул. Куйбишева, 3 і 5-Б.
Адресна книга:
1910 – А.Г. Федорова.
1946 - Білоконенко Г.Ф.
Джерело.