Цілюще джерело в Калиновому гаї

Сотні людей поспішають щодня в урочище Калиновий гай, що поблизу села Трубівщина Яготинського району Київської області, до джерела, яке витікає з-під високого пагорба. Вода в ньому, стверджують вони, цілюща, не псується роками.

Розповідають і таке. Давним-давно місцевий пан, аби відвадити селян ходити до джерела, наказав забити його тушами двох померлих волів. Вказівку виконали. На ранок вода виштовхнула і волів, і землю, якою їх присипали. Джерело знову весело збігало в потічок. Але того дня, коли пан наказав його забити, сталася біда: панський син поліз на вишню і гілкою вибив собі око...

- Здавна вважається, - каже голова Яготинської райради Володимир Семеняка, - що це джерело перебуває під покровительством Великомучениці Параскеви. Тож на десяту п'ятницю після Великодня їй тут віддають шану.

Володимир Павлович народився і виріс неподалік Калинового гаю. Розповідає, що 1936 року в селі Ничипорівці зруйнували церкву, а ікони з неї винесли на город попівської садиби, щоб уночі спалити. Дядько Володимира Павловича Андрій Семеняка, ризикуючи життям, бо там стояла охорона, пробрався дерезою до звалища і виніс ікону Великомучениці Параскеви, якій було понад 200 років.

Написана на дубовій дошці у повний зріст, важила вона чимало. Вдома він її сховав.

У роки Великої Вітчизняної війни, коли рядовий Андрій Семеняка йшов в атаку, його було поранено й контужено. Повернувшись додому інвалідом, розповідав, що врятувало його диво. Непритомний лежав на узвишші. Коли на мить поверталася свідомість, бачив, як фашисти добивають поранених. У черговий раз опритомнів уже в госпіталі. Йому розповіли, що медсестра почула якийсь голос, пробралась на пагорб чагарниками і, ризикуючи життям, винесла його до своїх. Солдат тоді подумав: "Ось і я так ікону рятував..."

Солдат-інвалід Андрій Семеняка вдома виставив ікону Параскеви, щоб люди могли їй поклонятись. Біля ікони й збиралися щороку ті, хто дякував за зцілення джерельною водою.

Збігали роки. Не стало Андрія Івановича, його дружини. За заповітом ікона мала перейти до тітки Володимира Семеняки Якилини Охтень. Напередодні того дня, коли вона збиралася перенести ікону до своєї оселі, жінка прокинулась серед ночі від тривоги - щось кликало її до хати Андрія Івановича. Коли вийшла на вулицю, побачила, що на тому місці, де колись палили ікони, хтось стоїть. Було холодно, мела хурделиця. Жінка не наважилась підійти й затаїлася в тіні будинків. Коли на вулиці з'явились люди, побігла до хати Андрія Семеняки. Побачила виламані двері. Ікони на звичному місці не було. Вона стояла на городі в снігу - мабуть, у злодія не вистачило сил нести далі...

Немає вже й Якилини Охтень. Ікона перейшла до Володимира Семеняки.

- Бережу як реліквію і пам'ять про свій рід, - каже.

Додамо, що Володимир Павлович багато зробив і робить для охорони та облаштування цілющого джерела в Калиновім гаю.

Источник текста

Церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Тулинці

Перші згадки про село Тулинці та про церкву в ньому сягають1622 року. Саме того року в реєстрі було зазначено, що село Тулинці належить до Київського староства. І вже тоді в селі існувала церква.

У період Руїни (1670-1680 роки) село і церква були знищені. Однак, як свідчать церковні архіви, вже у 1740 році в Тулинцях було збудовано нову церкву на місці старої. В архівах колишнього Мошенського деканату за 1789 рік записано: «...Когда выставлена первая церковь, никто не помнит; между тем, старые люди, от которых слыхали нынешние, утверждали, что здесь и перед руинами была какая-то церковь, и по руинах была...»

Збудована, згідно документів, в 1740 році церква не була великою. В 1779 році її розібрали і заклали нову; 7 лютого 1784 року храм освятили. Історичні матеріали стосовно цього храму, що зберігаються і в Центральному державному історичному архіві у Києві засвідчують: «Храм Різдва Богородиці однопрестольний, дерев'яний... Дзвіниця також збудована з дерева в одному зв'язку з будинком церкви». Храм було збудовано завдяки прихожанам. У 1894 році мирянами споруджено нову дзвіницю, покриту бляхою.

Останнім дореволюційним священиком храму був син відомого київського протоієрея Андрія Колосова Антоній Колосов.

Після революції 1917 року храм ще деякий час діяв. Закрили його в 1931 році. Все реквізували, забрали, знищили. Споруда спочатку слугувала колгоспною коморою, а більше пустувала і руйнувалася без догляду. В період німецької окупації за дозволом окупаційної влади церковні відправи відновилися. Близько 10 років церква діяла і після війни. А потім «з турботою про безпеку віруючих» церкву закрили як стару і аварійну.

18 червня 1987 року виконком Миронівської районної ради прийняв рішення №118 «Про стан охорони, збереження і використання пам'яток історії та культури, освоєння культових споруд, знятих з реєстрації релігійних об'єднань», в якому записано: «Виконкомам Тулинської, Македінської, Шандрівської сільських рад разом з правлінням колгоспів провести до 1 вересня 1987 року реконструкцію культових споруд з подальшим використанням під складські приміщення».

Храм знаходиться серед села, на високому залісненому пагорбі. Спочатку новозбудована дерев'яна на кам'яному фундаменті споруда ніби складалася з трьох частин: великого, середнього, восьмигранного зрубу і таких само, але менших розміром, зі східної і західної сторін вівтаря і бабинця. Увінчували споруду три верхи з одним залогом, завершували декоративні ліхтарі з главками і хрестами. Уже в XIX столітті із західної сторони до бабинця було прибудовано дзвіницю із шатровим восьмигранним завершенням. Знадвору церква вертикально обшальована. Зсередини залишено чистий зруб, гарно складений із дубових пластин висотою до півметра при товщині стін близько 15 сантиметрів. Храм зсередини пофарбований, з багатьма іконами, писаними на стінах. Настінні розписи й досі збереглися на стінах верхнього восьмерика та на стелі в нефі.

За думкою фахівців, зокрема доктора наук Михайла Селівачова, автора наукових досліджень про дерев'яне церковне зодчество Правобережної України, зокрема Київщини, Тулинська церква є одним з найкращих зразків деревяного зодчества Правобережної України.

Источник текста